Василь Галєвич отримав високу державну нагороду за мужність
У День Героїв України ми знову повертаємося до імен. Їхні історії часто короткі й стримані, викладені в сухих рядках документів. Але за кожним таким рядком — життя: просте, людське, зранене війною і водночас загартоване нею.
Саме такою є історія Василя Галєвича. Учасник бойових дій служив водієм мотопіхотного відділення мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону військової частини А0998. Формально — це військова посада. По суті — постійний рух між точками, де дорога ніколи не гарантує повернення.
У таких історіях немає пафосу, є лише повторюваність ризику: виїзд, дорога, завдання, і є просте людське рішення — залишатися всередині цього кола війни та захисту.
20 січня 2025 року, Донеччина, Часовоярська громада Бахмутського району. Місце, де ландшафт давно перестав бути просто землею — він став свідченням. Розбиті дороги, що пам’ятають більше вибухів, ніж кроків. Тут Василь Галєвич зазнав мінно-вибухової травми.
Ця дата — ще одна позначка в хроніці місця, яке щодня переписує війна. Але водночас — і в історії людини, яка була всередині цього простору не як спостерігач, а як той, хто виконував свій обов’язок до кінця.
Напередодні Дня Героїв України наш земляк, солдат Василь Галєвич, отримав високу державну нагороду. Відповідно до Указу Президента України від 19 червня 2025 року №413 його відзначено орденом «За мужність» III ступеня.
Сьогодні під час віче пам’яті «Із кров’ю перемішана сльоза» нагороду воїну вручили перший заступник міського голови Микола Шинкар, керуючий справами виконавчого комітету міської ради Олег Вовкун, а також молодший сержант Лариса Гнатюк — представниця відділення ЦВС 4-го відділу Івано-Франківського РТЦК та СП м. Рогатина.
Під час церемонії панувала тиша, сповнена скорботи й вдячності, багато присутніх не стримували сліз. Але поза нагородами залишається головне — тиша людського життя, яке існувало до всіх формулювань: до війни, наказів, важкого поранення, назв операцій і напрямків. Його вибір — не відступати від обов’язку, навіть коли цей обов’язок має ціну, що неможливо прорахувати наперед.
У День Героїв України ми говоримо про тих, хто вже став частиною офіційної пам’яті держави. Але поруч із ними — ті, хто живе серед нас. Хто мав звичайні плани, ранки, розмови й у певний момент опинився в реальності, де звичність перестала існувати.
Історія Василя Галєвича — саме про це. Не про виняток, а про час, у якому звичайне життя може раптово стати героїчним, не питаючи дозволу й не залишаючи вибору. І, можливо, найчесніший спосіб говорити про такі історії — не завершувати їх крапкою. Бо вони тривають. Ми живемо поруч із тими, хто їх пройшов.
Фото:
