Історія Рогатинcької МТГ

Середньовіччя стало для Нового Рогатина (мається на увазі в сучасній локалізації) періодом піднесень та падінь. Вигідно розташоване місто швидко розвивалось, проте й часто потерпало від нападів татар, оскільки знаходилось на сумнозвісному Волоському шляху. В ході одного із таких нападів, в полон потрапила Настя Лісовська – Роксолана, котра стала улюбленою дружиною султана Османської імперії – Сулеймана Пишного.

 

Перші школи в Рогатині створені у 16 ст. внаслідок діяльності церковних братств. В жовтні 1589 р. постало рогатинське братство за благословенням патріарха Єремії  та братів Рогатинців.

На зламі  17-18  ст. місто поступово втрачає статус одного з лідерів регіону, а внаслідок Першого поділу Речі Посполитої воно опинилось у складі Австрійської імперії (згодом – Австро-Угорщини). У 1897 через Рогатин було споруджено залізничний маршрут Ходорів–Тернопіль.

Наприкінці ХІХ ст. – поч. ХХ ст. українське національне відродження на теренах Східної Галичини сприяло культурному та економічному розвитку міста. В цей період почали свою діяльність ряд товариств  Так, у 1891 р. створено Філію «Просвіти» (першим головою обрано Й. Макогонського, заступником - пароха з Вербиловець Ст. Городецького).  Вже у 1908 р. в повіті нараховувалось 68 читалень «Просвіти».

Полум`я Першої світової війни не оминуло Рогатина. Прізвища багатьох міщан навіки закарбовані в лавах УСС. Знаними наставниками та військовими керівниками того часу були гімназійні вчителі М. Галущинський, Н. Гірняк, М. Угрин-Безгрішний, А. Лотоцький.

У період з вересня 1914 р.  до червня 1915 р.  місто було окуповано російськими військами, в результаті Першої світової місто зруйноване, 70 % центральної частини стояло у згарищі.   З листопада 1918 р. Рогатин став частиною ЗУНР, із червня 1919 р. – окупований Польщею, у серпні 1920 р. – захоплений більшовиками. За Ризьким мирним договором між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 став частиною Польщі, центром повіту до 1939 р. Перед населенням постало важке завдання – відновити життєдіяльність міста, відродити його колишню велич та красу. Вагомим внеском у відновленні вигляду міста була робота архітектора Р. Грицая.

У міжвоєнний період освітою опікувалось товариство «Рідна Школа», яке координувало діяльність навчальних закладів Рогатинщини. У 1921-1922 рр. в Рогатині існували дві приватні шкільні установи: «Рідна школа» і українська гімназія. В той час діяли ще дві публічні школи 7 класні з польською мовою навчання, а також польська державна гімназія. Однак, гірка доля «пацифікації» не оминула українську громаду – була закрита читальня та гімназія, майно розграбоване та понівечене.

Зусиллями митрополита Андрея Шептицького та міщан на основі української гімназії у 1931 р. вдалось створити «Малу Духовну Семінарію».

Розвитку української освіти активно сприяли національні громадські організації. Так, товариство «Жіноча Громада» в Рогатині виникло перед Першою Світовою війною (голова-І. Галущинська). Втім, офіційно вже саме товариство «Союз Українок» в Рогатині постало у 1925 р. як філія матірного Товариства у Львові. Головою стала А. Гургула. Організовувались курси крою та шиття, куховарства, курси ведення дитячих садочків, опіка над дітьми матерів-селянок. загальних зборах СУ у Львові філія отримала окреме визнання за свою господарську діяльність (двотижневі куховарсько-трикотажні курси). У 1939 р. «Союз Українок» на теренах Рогатинщини припинив свою діяльність, відновився лише наприкінці століття.

У міжвоєнний період активно діяло товариство «Сільський господар», яке відстоювало  інтереси українського селянства, займалось фаховою підготовкою спеціалістів для сільського господарства, координувало кооперацію.

Навесні 1924 в Рогатині засновано Повітовий союз кооператив. Його головою було обрано о. С. Городецького, а директором став С. Кузик. У 1930 р. ПСК змінив назву на Окружний кооперативний союз, який об`єднав 170 кооперативів. ОСК диктував ціни на всі сільськогосподарські продукти на чотири повіти і був поза конкуренцією, оскільки його ціни були вищі, аніж на міських ринках. 

Ще у 1908 р. в місті були створені товариства «Сокіл» та «Січ». Метою їхньої діяльності було покращення фізичної підготовки, проведення культурно-просвітницьких заходів, спрямованих на виховання почуття національної єдності. З 1925 р. –діяло руханкове товариство «Луг». Відомими на той час були й місцеві спортивні гуртки та їхні футбольні команди – «Роксоляна», «Пробій», «Чорногора».

 Період Другої світової війни став надзвичайно важливим етап у житті міста та регіону, адже боротьба за життя, ідею, державу та майбутнє принесла чимало втрат. 18 вересня 1939 р. більшовицькі війська зайняли Рогатин. 5 липня 1941 р. уже німецькі війська зайняли Рогатин, місто ввійшло до складу Генеральної Губернії. В роки німецької окупації місто зазнало значних людських та матеріальних втрат. У цей час діяли дві семикласні школи «виділові», учительська семінарія та торгова школа. Проте, реалії тодішнього життя змусили згорнути легальну діяльність та продовжити боротьбу за власну державу в підпіллі. 13 грудня 1943р. німецька поліція розстріляла 11 (за іншими даними – 24-х) вихідців з Бережанщини і Рогатинщини, які були причетні до підпілля ОУН. У липні 1944 р. розпочинається новий етап «радянізації» міста.

Протягом віків наше рідне місто пережило цілий ряд трансформацій і сьогодні з кожним днем продовжує розвиватись, щоб в майбутньому стати сучасним європейським містом. З проголошення незалежності України Рогатин розпочав новий етап своєї історії, творцями якої є кожен з нас.

 

Перша письмова згадка про Васючин в історичних документах відноситься до 1401 року, але вже наприкінці XIV століття тут діяв парафіяльний костьол. Історик А. Шнайдер подає дещо пізнішу дату – 1455 р. У околицях села виявлено два багатошарові поселення голіградської культури фракійського гальштату та доби Київської Русі, які занесені в державний реєстрі пам`яток археології.  У 60-х рр. ХVI ст. у селі діяла майстерня з виготовлення скульптури з алебастрового каменю, заснована Германом ван Гутте. У 80-х рр. нею керував Генріх Горст. 

В селі знаходиться церква Покрови Пресвятої Богородиці (1868 р.)

На початку ХХ ст. тут діяло спортове товариство  «Січ», читальня «Просвіти», мішаний хор, драматичний гурток. До початку Першої світової війни у Васючині був розгорнутий гіпсовий та цегельний промисел.

У 1916 році у цьому селі народився  український військовик, лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА., стрілець самооборонної сотні командира «Коса», кущовий провідник у Букачівському р-ні, провідник Букачівського районного проводу ОУН Михайло Михайлович Левицький . Загинув у бою з облавниками в селі Воскресинці.

Дитячі роки у цьому селі провів один з провідних митців кінця ХІХ– поч. ХХ ст. Юліан Панькевич.

Село Воскресинці. В давнину село називалось Білий Камінь. За переказами старожилів тут добували білий камінь, від якого і пішла назва села.

Перша письмова згадка про село відноситься до 1440 року. Територія села піддавалась неодноразово нападам татарських завойовників, які знищили Білий Камінь.

З 1885 р. землями Воскресинці заволодів Юліян Тустановський. Дідич був заможним чоловіком. У його володіння входили села Журів, Підмихайлівці, Воскресинці, Васючин і Княгиничі. Походив з українського боярського роду, але зрікся свого релігійного обряду і прийняв римо-католицький. 

В селі діє церква Воскресіння Господнього / Святого Іван Богослова (1863 р.).

Про прадавнє виникнення села Вербилівці свідчить його назва, яка за усними переказами мешканців села, походить з тих давніх часів, коли на території села, розташованій в низинній місцевості лісової смуги, росли верби, а самі мешканці займались полюванням, тобто були ловцями на дичину, що і дало назву першим поселенцям села Вербилівці.

У письмових документах село Вербилівці згадується за 1433 рік, як передмістя міста Рогатин, а з 1461 року стало вважатись окремим містечком. На території села знайдені кам’яні знаряддя пізнього палеоліту та рештки давньоруського поселення, що засвідчує його древню історію.

До 1939 року у селі діяла читальня «Просвіти», мішаний хор, драматичний гурток. Місцева філія «Союзу Українок» провадила куховарські курси та оздоровчі курси.

В селі знаходиться Церква Різдва Івана Хрестителя (1869 р.)

Тут також жив і працював 37 років мав парафію у церкві довголітній декан, організатор духовного і культурно-просвітницького життя на Рогатинщині отець-шамбелян Степан Городецький.

Село Верхня Липиця (Липиця Горішня). Назва села, ймовірно, походить від давньої назви річки Липівка, яка зараз називається Нараївкою, що протікала через липові ліси, які росли на обох берегах. Сліди поселень на території села відносяться до дуже давнього періоду (II – III ст. н.е.).  Перша згадка про село датується 1447 р. У липні 1906 року місцеві жителі взяли участь  у аграрному страйку. На околицях села виявлено стоянку доби пізнього палеоліту, рештки поселення та могильник ІІ ст. до н.е. – ІІІ ст., що дали назву Липицькій археологічній культурі.

На території села знаходиться церква Різдва Пресвятої Богородиці (1896р.)

Перша письмова згадка паро село Лопушня датується 1645 роком. Під час Першої світової війни село було повністю знищене і заселена польськими колоністами, а згодом, у 50-х рр.. – здебільшого переселенцями з етнічним українських земель, які за договором між Німеччиною та Радянським Союзом віддали Польщі. У 1916 році тут розташовувався османський гарнізон, на місці якого у 2006 році споруджено меморіал турецьким урядом.

З Лопушні походить дохристиянська пам`ятка – статуя «Лопушнянський світовид».

 

Назва села Долиняни, вірогідно, утворена семантичним шляхом від загальної назви волиняни – «люди, які оселилися (проживали) в долині».

В першоджерелах Долиняни згадуються: в актах міських і земських Речі Посполитій Польській (1868-1935) та

в книзі Львівського земського суду зроблено запис, що село вперше письмово згадується 12 березня 1456 року, коли галицький каштелян із Княгиничів  Іван віддав Долиняни в заставну оренду за 700 угорських золотих. Однак у жодному разі не треба пов’язувати рік першої писемної згадки про село з його віком, бо всі села, які в середні віки згадувалися в тих чи інших документах, існували набагато раніше.

В селі знаходиться церква Різдва Пресвятої Богородиці Православної Церкви України (1896 р.)

У 1841-1882 роках тут був настоятелем церкви член Руської Трійці о. Іван Білинський.

Під час Другої світової війни понад 40 мешканців села воювали у лавах УПА.

Перша згадка про село Дегова датована 1453 роком. Про походження назви села є декілька версій, одна з них розповідає, що на місці теперішнього урочища Березник ріс березовий гай, а з березини варили дьоготь. Тому могла бути назва Дьогова – Дегова.  У селі розміщується церква Урочистого в`їзду Христа в Єрусалим (1898 р., архітектор – Василь Нагірний).

У церквах сіл Дегова і Псари мав парафію священик, колишній воїн УГА, культурно-просвітницький діяч, в’язень ГУЛАГу Роман Лопатинський.

Про походження села Приозерне (Псари) мало відомо, проте існувало воно ще задовго до початку національно-визвольної війни Богдана Хмельницького у 1648 році. Переказ говорить про те, що козаки відпочивали своїм великим обозом саме під цією гіркою і від того пішла назва села.

В селі Приозерне знаходиться церква Преображення Господнього (1793 р.) та садиба графського роду Реїв (XVIII ст.) - нащадків древнього роду Потоцьких. Ансамбль складається з палацу, в’їзних воріт, зерносховища та конюшні стайні. Ці споруди розташовуються у старовинному парку площею у 30 гектарів, який зберіг елементи свого початкового планування. Палац будувався архітектором Юліаном Захарієвичем (за проектом якого, до речі, споруджено залізничний вокзал у Львові) і був закінчений у 1882 році. Роботи щедро фінансувала власниця маєтку графиня Глоговська-Рей, яка була великою місцевою землевласницею. Палац будувався у стилі необароко з елементами ренесансу, має форму замку, на стінах багато красивого «інформативного» ліплення (зображення тварин, гербів, орнаменти). Споруда цегляна, двоповерхова, на кам’яному цоколі із великих тесаних брил. Під палацом розміщуються великі склепінчасті підвали.

 

Перша історична писемна згадка про село Добринів відноситься до 1433 року, коли після конфіскації маєтностей Богдана Рогатинського, який очолив супротив проти польського меча, Владислав Ягайло віддав Добринів своєму прибічнику Миколі Параві.

До Першої світової війни у селі діяли два млини, молочарня, цегельня. Розвивалися ремесла, пов`язані з обробкою деревини, виготовлення музичних інструментів, працювало декілька ковалів. Активно діяла філія «Просвіти», драматичний гурток, духовий оркестр під керівництвом директора місцевої школи О.Брудного.

В селі знаходиться церква Успіння Пресвятої Богородиці (1929 р.), парохом якої у міжвоєнні роки (до 1944 року) був активний громадський  діяч отець Григорій Скасків.

Перша згадка про Стратин відноситься до 1432 року, однак археологічні дослідження свідчать про існування поселення декілька століть раніше.

Одна з найпоширеніших легенд розповідає, що село зародилось в часи князювання Галицько-Волинського князя Романа Мстиславовича, який страчував опозиційних бояр в глухих лісових хащах, де тепер розташоване село Стратин. Далі легенда каже, що тіла вбитих бояр погрібали, тобто хоронили, трохи на північ від місця страти, і таким чином постала назва найбільшого стратинського хутора Погребівка.

Є також припущення, що назва села походить від кельтського слова «страт», що означає «оболоня над річкою».

В околиці села виявлені кургани-могильники невідомого датування. У ХV столітті у місті будується дерев’яний замок та земляні міські укріплення. На початок ХVІІ століття Стратин стає не тільки великим містом, а й значним культурним та духовним центром. Причому не тільки українців, а й поляків та євреїв. Львівський єпископ Гедеон Балабан відкрив у місті навчальний заклад та друкарню, яка була третьою у всій Русі. У друкарні працював відомий письменник та книгодрукар Памво Беринда, який вважається одним із зачинателів української поезії та драми. Після смерті Гедеона Балабана у 1607 році обладнання стратинської друкарні повністю вивіз до Києво-Печерської лаври архімандрит Єлисей Плетенецький, що дало початок знаменитій лаврівській друкарні. Памво Беринда — видатний діяч української культури XVII століття, лексикограф та письменник. Найвизначніша праця Беринди — перший друкований український словник «Лексикон славеноросский альбо імен толкование». У Стратині діяла папірня, гіпсарня, розвивалося пасічництво, гончарний промисел. Під час Першої світової війни російська армія значно спалила населений пункт – знищено ратушу та церкву.

На території села знаходяться дві греко-католицькі церкви – Церква Святого Олексія / Святого Дмитра (1799 р.) та Церква Покрови Пресвятої Богородиці (1812 р.).

Перша документальна згадка про село Жовчів – 1466 р. В селі побутує пояснення назви Жовчів – від речовини жовч. Назва села виникла від якогось пораненого турка, котрий дістався в цю місцевість і застав тут кілька хат. Оселився в цій місцевості і опісля лікував навколишніх мешканців за допомогою жовчі. За іншою версією це був місцевий знахар, котрого прозвали «турком».

У радянський період село було перейменовано на Калинівку, в часи незалежної України – історичну назву повернули. У 1641 році помер єпископ Львівський, Галицький та Кам`янець-Подільський Ієремія Тисаровський, якого поховали у місцевій церкві. На початку минулого століття у селі активно діяла філія товариства «Просвіти», театральний гурток, мішаний хор. Гастролювали мандрівні театри «Заграва» О. Тобілевича, «Промінь» Комаровського, виступали хори Тименка і Котка. У часи польської пацифікації було спалено кооперативну крамницю, у читальні шаблями порубали книги, декорації, сценічний одяг, заборонили діяльність молодіжного «Пласту».

В селі знаходиться церква Святого Архангела Михайла (1909 р., архітектор Василь Нагірний).

У селі Жовчів народились: Роман Смик — український лікар, громадський і культурний діяч, меценат. Племінник Богдана Лепкого; Лесь Новіна-Розлуцький — січовий стрілець, підхорунжий УСС, український письменник, театральний і громадський діяч.

Найдавніша згадка про село Данильче  припадає на 1453 р.

В селі знаходиться церква Святої Анни (1911 р., архітектор – Филимон Левицький). У 1895 році тут збудовано латинську каплиць, яка, однак, була зруйнована в часі Другої світової війни.

Перша писемна згадка про село Уїзд датується 1564 р. Дерев`яна церква Святого Миколая (1775 р.) з дзвіницею занесена в реєстр пам`яток архітектури національного значення.  Церква використовується громадою Православної церкви України. 27 серпня 2017 року митрополит Івано-Франківський і Галицький Іоасаф в Уїзді звершив освячення нового мурованого храму святителя Миколая Чудотворця.

Перша згадка про село Княгиничі датується 1437 роком. Назва, вочевидь, походить від того, що ці землі в давнину були княжим володінням. У 1500 році польський король Ян Ольбрахт надав селу статус міста, яке у 1563 році одержало Магдебурзьке право. У 1679 році Княгинин стає значним адміністративним центром округи з 31 населеним пунктом. Місто в межах укріплень складалося з ринкової площі розміром 150 х 100 метрів, посеред якої височіла ратуша. Довкола ринкової площі був торгівельно-ремісничий квартал. За прямокутником довколоринкових будівель по периметру ішли вулиці, за якими стояли житлові будинки бідніших жителів, які із присадибними ділянками примикали до валів. Земляні укріплення в плані утворювали прямокутник розміром приблизно 350 х 300 метрів, з двома брамами — Галицькою та Львівською і десятьма бастіонами, від деяких залишилися невиразні залишки на місцевості. У містечку були старовинні муровані костел та синагога, які були розібрані у радянський час. З визначних цивільних споруд з джерел відомі ратуша та палаци місцевих панів Центнерів та Тустановських, ці пам’ятки також не дійшли до нашого часу.       

В селі знаходиться церква Різдва Пресвятої Богородиці  (1807 р.)

У 1888 році у Княгиничах народився Степан Якимович Кузик – адвокат, депутат польського парламенту від УНДО (1928-1935 рр.), директор Окружного кооперативного союзу, учасник реорганізації Центросоюзу. 

У Княгиничах з 30 червня 2007 року діє меморіальний музей голови УПА Романа Шухевича, який у 1946-1947 рр. мав свою штаб-квартиру.

Перші писемні згадки про село Загір`я датуються XV ст. У XVII ст. у селі Загір`ї збудовано церкву Воздвиження Чесного хреста, яку у 1744 році відреставровано і освячено. Дзвіниця зведена у 1817 році. З 1946 року церква була зачинена. Стінопис інтер`єру – ХІХ ст.

Перша згадка про село Помонята припадає на XIII століття. Про походження назви села є декілька легенд. Одна з них, що збереглась в пам’яті людей, говорить, що коли монголо-татари рухались зі сходу на захід, то не замітили і поминули село, оскільки воно розташоване між високими горбами. Село так і залишилось не зруйнованим і від цього пішла його назва.На території села виявлено давньоруське поселення XII-XIIІ ст., знайдені крем`яні знаряддя праці.

У першій половині ХХ ст. у селі активно діяла філія «Просвіти», драматичний гурток, мішаний хор, духовий оркестр. Діяв кооператив «Селянська поміч». 

В селі знаходиться церква Святого Миколая (1881 р.). Розташована на пагорбі посеред села. Тризрубна однобанна будівля на підмурівку. Складається з трьох прямокутних об’ємів (нава ширша). До вівтаря по обидва боки примуровані великі квадратові в плані захристії. Над навою здіймається велика шоломова баня, увінчана світловим ліхтарем з маківкою. Вівтар і бабинець вкриті двосхилими причілковими дахами. Ризниці, з восьмибічним другим ярусом, вкриті великими шоломовими банями. Хори, спочатку розташовувалися при західній стіні бабинця, розбудовані з поширенням на південну і північну стіни бабинця. Чотириярусний іконостас аркової побудови сучасний церкві перемальований місцевими малярами, як і орнаментальний і сюжетний стінопис.

У 1895 році у Помонятах народилась відома оперна і камерна співачка (ліричне сопрано) Марія Володимирівна Сабат-Свірська.

 

Село Конюшки належить до давніх поселень Опілля. Побутує легенда про те, що його назва походить від конюшень галицьких князів, де бояри розводили коней і продавали племінні породи у Візантію.

Перша письмова згадка про село належить до середини XV століття. По документах видно, що село було власністю різних польських шляхтичів, які часто перепродували або передавали його в оренду. Час від часу польські королі «дарували» село шляхтичам «за вірну службу короні». У 1565 році Конюшки «навічно» передано шляхтичу М. Синявському.

Фільварок Синявських був одним з найбільших на Рогатинщині.

На північній околиці села є залишки давнього  поселення пізнього палеоліту.

В селі діють дві церкви: Українська греко-католицька церква Успіння Святої Богородиці та Українська Православна церква Московського Патріархату (Архістратига Михаїла).

Перша згадка про село Явче на Рогатинщині відноситься до 1441 року. Згідно архівних документів («Акти гродські та земські» том 12, стор. 2. № 11) перша письмова згадка про назву села відноситься до 1435 року. В XIV столітті село входило до складу Великого Князівства Литовського.

В період 1854-1855 років на землях села Явче, в урочищі Городьків було заснована поселення. Це було суто польське поселення Городьків, яке в 1934-1935 роках стало окремим населеним пунктом. Під час війни село було знищено. У селі діє церква Святого Дмитра (1897 р.).

Населений пункт Йосипівка (Бахманка) був заснований у 1930-х роках, де основу мешканців села складали переселенці з Львівщини. Причиною переселення було відкриття підприємства з видобування торфу, яке припинило свою діяльність в 1995 році. У 1991 році тут збудовано церкву Святих Апостолів Петра і Павла.

Село Липівка – одне із найдавніших поселень на теренах Рогатинщини. Засновником поселення, що мало статус містечка, вважається Іван Ферлей з Добровиці, рогатинський староста (близько 1571 р.) Перші   дві  назви:  Матвіїв, потім  Фірлеїв. Перша   письмова  згадка про Матвіїв   датується  у 1432 році.  Місцевість сіл  горбиста,  землі  малородючі   і  незручні  у  користуванні   через  горбисту  місцевість.  Є в  цій  місцевості  найвища гора  в  Рогатинському   районі – 434  метри  над  рівнем   моря,   що    1-2  метри  не вистачає    до  статусу  гірського.

У селі була дерев`яна церква, спалена татарами. На її місці у 1737 році споруджено нову, також дерев`яну, яку замінено у 1893 році на кам`яну церкву Зішестя Святого Духа. Іконостас виготовляв маляр Готра у 1909 році.

Костел Святого Станіслава Єпископа в с.Липівка. Збудований 1576 року (з того часу декілька разів зазнавав реконструкцій). Розташований на високому урвищі над річкою Гнила Липа. Територія костелу та пагорб оточені міцними мурами з міцними контрфорсами, складеними з ламаних каменів на вапняному розчині. Мури мали оборонне значення і, давніше – бійниці. Костел мурований, однонавовий, з гранчастим вівтарем і двома півкруглими конхами трансепту різного розміру і в плані і по висоті. З півночі до вівтаря прибудована двоярусна захристія. З заходу до нави прилягає чотириярусна квадратова в плані вежа-дзвіниця. В інтер’єрі основні об’єми перекриті цегляними хрестовими склепіннями. Зберігся головний вівтар з білого гіпсованого мармуру, а також два мармурові вівтарі в трансепті. Ікони у вівтарях нові.

У 1815 році у Липівці народився Степан Теодорович Качала - галицький греко-католицький священик, з 1861 року – посол до Галицького сейму та Австрійського райхстату.

Перша письмова згадка про село Кліщівна датується серединою XV століття (1462 рік). Є декілька версій про походження назви села. Найпопулярніша пов’язана з легендою про те, що на місці сучасного села княже військо «взяло у кліщі» ворожі загони і знищило їх. Інша версія походження назви села каже, що цілком можливо, що в селі жив такий собі козак Герасим Кліщ, котрого прозивали Кліщем.

Донедавна у селі існувала дерев`яна церква Святого Миколи (1709 р.), яка під час непрофесійної реставрації практично повністю була знищена. Зараз – єдина діюча у селі церква – мурована церква Святого Миколи, яка збудована у 1938 р. за проектом архітектора Роман Грицая. Село мало читальню «Просвіти », аматорський драматичний гурток, мішаний хор, спортивний клуб «Луг». Активно діяли філії «Союзу Українок» та товариства «Сільський Господар».

 Перша письмова згадка про село Лучинці датується 1475 роком.  У західній частині села знайдене поселення черняхівської культури. В історичних документах згадується, що в центрі Лучинець у XVI-XVII ст. знаходився замок.

«Лучинці, – згадує о. Йосиф Яворський, – в сиві давнину розташовувались у місцевості, яка називалась «над жирою», а після знищення його татарами, жителі поселились на території теперішнього розташування села».

Ходить таке передання, що першим жителем села, був чоловік по прізвищу Лука чи Лук. Вже пізніше тут почали будуватись інші газди, а назву села обрали собі від першого поселенця. Як кажуть старожили, спочатку село називалось Лукинці.

У 1931 році у селі діяв Хліборобський Вишкіл Молоді, активно діяв кооператив «Надія». У часі Другої світової війни в Лучинцях був тимчасовий аеродром для німецьких військових літаків. У липні 1944 року великої шкоди селу завдали радянські літаки, які бомбардували цей аеродром. 

В селі діє церква Святого Миколая (1903 р., архітектор – Василь Нагірний).

Перша згадка про село Обельниця датується 1378 роком. З XV ст. походять згадки про рогатинського воєводу Федька Обельницького та про власника села, судового урядовця Петра Карася. В селі знаходиться церква  Святого Миколи (1996 р.)

Перша згадка про село Бабухів припадає на першу половину XV ст. – приблизно на 1440 р. Про походження назви села є декілька легенд. Одна з них, що зберігалася в пам’яті людей, розповідає, що назва походить від слів «баби ховалися від набігів татар». Достовірною легендою про походження назви села є те, що вона є присвійно-прикметниковою формою з суфіксом «–ов», «Бабухов», утвореною від особового імені Бабух. Існування такого імені засвідчено писемними пам’ятками. Так, мабуть, називався засновник або власник поселення. Не включена можливість, що це ім’я якимось чином пов’язане із відомим божеством. А.Шнайдер виводить назву села із назви потоку.

В селі знаходиться церква Воскресення Ісуса Христа (1933 р., архітектор – Олександр Лушпинський).

 Перша згадка про село Липиця відноситься до 1419 року, а вже в 1439 році згадується дві Липиці – Липиця Горішня та Липиця Долішня.

Про походження назви села існує декілька легенд. Одна з них каже, що в давнину на цій місцевості росли липові ліси, які і дали назву двом селам. Можливо назви сіл походять від назви річки, адже річка Нараївка протікає між Золотою і Гнилою Липою.

Поблизу села виявлено стоянку пізнього палеоліту, збереглися легенди про хана Батия (одне з урочищ називається «Батовиця»).

В селі знаходиться дерев’яна церква Св. Йоакима і Анни (1860 р.)

У Нижній Липиці споруджено меморіал німецьким військовим, які загинули у роки Першої світової війни.

У цьому селі довгий час жив та працював український лікар, активний просвітянин, учасник національно-визвольної війни 1918-1921 рр. Теофіл Гвоздецький. Діяли «Просвіта», «Сільський Господар»,»Сокіл», «Луг», Каменярі. В околицях діяла бойова група ОУН.

Перша згадка про село Світанок (колишні Свистільники) була за князювання Данила Галицького (перша половина XIII ст.). Назву село дістало від слова «свист», оскільки село розташоване між великими горбами, то саме на горбах були розташовані сторожові вежі, на яких вартували воїни Данила Галицького. Своїм свистом вони передавали сигнали про наближення ворога.

Друга версія походження назви села – від власника маєтків Свистільницького Андрія.

Точної дати заснування села не вдалось з’ясувати і до сьогодні. В писемних актах припускається, що це був 1439 рік. На честь першої згадки про село на території нової школи встановлено пам’ятний знак.

Між селами Світанок та Нижня Липиця виявлено стоянку пізнього палеоліту, на території села знайдено скарб римських монет ІІ ст. У часі Першої світової війни тут точились жорстокі бої між російською та австрійською арміями. Село було майже повністю знищене. Згоріла навіть дерев`яна церква. У 1915-1916 рр. тут перебував Кіш УСС на чолі із полковником Дмитром Вітовським.

В селі збудовано храми Покрови Пресвятої Богородиці (1992 р.) / Воскресення Господнього.

З півдня до села підступають високі кам’яні скелі, з-під яких витікає чиста і холодна вода прекрасних джерел. Тут давним-давно оселились предки слов’ян та назвали своє поселення Підкамінь. Так впродовж тисячоліття ця назва не змінилась і збереглась до сьогоднішнього дня.

В письмових джерелах село згадується вперше у 1440 році. Зазначається, що у цьому році власницею села Підкамінь була Марія, княжна Гольшанська (Словник географічний королівства Польського 1887 р. № N-VI, стор. 406). Є відомості, що перша згадка про Підкамінь була у 1140 році.

Зважаючи на археологічні знахідки (кремінні серпи, сокири, ножі періоду неоліту) можна стверджувати, що поселення на території сучасного Підкаменя були значно раніше, але документальних підтверджень цьому не має.

У Середні віки Підкамінь мав статус міста і знаходився дещо північніше теперішнього розташування (тепер Лиса Гора). На цьому місці до недавніх часів виорювалися з ґрунту каміння та залишки виробів ремісників (глиняні наконечники веретен, вироби гончарів тощо).

В селі знаходиться церква Собору Пресвятої Богородиці (1877 р.) На початку ХІХ ст. у селі було споруджено костел Різдва Пресвятої Богородиці, зараз споруда збереглась частково.  

Перша згадка про село Беньківці датована серединою XVI століття. Про походження села є декілька легенд. Відомо, що в селі була церква вже у 1578 р. Її триверху наступницю звели з дерева у 1731 р. Її закрили за наказом австрійської влади від 27.11.1809 р. - бо була вже в аварійному стані. Селянам це не сподобалося, храм вони відремонтували - і він знову запрацював у грудні 1814 р. І пропрацював аж до 1882 р., коли звели все ще існуючу скромну святиню. Мурована дзвіниця - з 1904 р. (до того стояла дерев`яна збудована у 1863 р.). Веранду-присінок добудували на початку ХХ ст., тоді ж ґонт замінили на бляху. Ще одне розширення храму відбулося у 1922 р. З 1960-х рр. церкву переобладнали під етнографічний сільський музей.

У селі існує досі збережений водяний млин на річці Свірж. Діюча церква Святого Архангела Михайла (1882 р.)

Село Дички  розташоване на північний захід від міста  Рогатин. Перша згадка про село Дички датується 1440 роком. Побутує легенда, що першими поселенцями були люди, які втекли від татарського нападу на тутешні землі і поселились навколо урочища «Лісничівка», яке знаходиться в північній частині села, поблизу якого було єдине джерело питної води. Ця назва «Лісничівка» збереглася і по сьогоднішній день. На місці теперішнього розташування села були ліси в яких росло багато дикорослих плодових дерев. Саме тому ця місцевість дістала назву «Дички», що пізніше передалось населеному пункту.

До початку Першої світової війни у селі було розвинуте пасічництво, діяла олійня, для якої люди вирощували льон, сон, соняшник, мак, збирали насіння бука.

В селі знаходиться греко-католицька церква Воскресіння  Христового (1879 р.)

Перша згадка про село Яглуш датується 1464 роком. Перші поселенці села в сиву давнину проживали на хуторі Закутина, де знаходиться поле Яглушки. Саме від цього могла піти назва Яглуш. Біля хутора Закутина є місце, яке називається «під старою церквою». Очевидно, що на пустому підгрунті така назва не могла з’явитися. Також колишні старожили ділилися спогадами своїх батьків, що засновником села був пан Глуш, який часто любив говорити: «Я – глуш, не допущу, не дозволю» і таке інше.

У 1946 року назва села Яглуш перейменували на Гончарівку, а в 1995 році повернута історична назва села Яглуш.

В селі знаходиться греко-католицька дерев`яна церква Воскресіння Христового, побудована в 1914 році.

Підмихайлівці вперше згадується у писемних джерелах 1453 р. і пов`ане з водяним млином на р. Свірж. На території села знайдено поселення голіградської культури фракійського гальштату. До 1944 року у селі діяв монастир сестер Василіанок.

У селі Підмихайлівці у 1918 році народився відомий історик, кандидат і доктор історичних наук Ярослав Павлович Кісь.

В селі Підмихайлівці знаходиться церква Св. Архістратига Михаїла (1850 р.)

Перша писемна згадка про село Журів датується 1394 р. і згадується у документах жалування грамот Ягайла Великого. Первісна назва села – Данилівка, в честь князя Данила, який тут збудував замок для своєї старшої сестри Олени. Пізніше село згадується як Джурів, а з часом просто Журів.

За переказами назва села Журів походить від журавлів, які тут селилися на водах. Археологічна експедиція виявила біля села сліди давнього  поселення голіградської культури фракіцякого гальштату.

У 1455 році  у податковому реєстрі село документується як спалене, але є млин. Також є згадка про спалення татарами в 1588 р. В історичних документах є згадка про журівський замок, який у 1648 році був зруйнований.  До середини ХХ ст в селі існував костел Св. Станіслава, зараз на його місці споруджена каплиця.

В Журові знаходиться церква Св. Димитрія Солунського (1914 р.)

Перша писемна згадка про село Григорів датується 1437 роком у жалуваній грамоті польського короля Яна Казимира, згідно з якої село передається пану Григорію Якубовському.

Перша назва села Григорів – Вербівка. Дана назва походить від річки Верхівка (була обсаджена великою кількістю верб) і протікала ближче до Вишнівського лісу.  Первісне поселення розміщувалось по обидва боки річки.

У книзі Гната Хоткевича «Ярослав Осьмомисл» згадується про село Вербівку.

В роки князювання Данила Романовича Галицького село Вербівка належало старшій сестрі князя Олені. Під час зведення Львова через Вербівку проходили дороги, по яких везли з Галича дерево для спорудження Високого Замку.

З XVIII століття, під час монгола-татарської навали, на окраїні Вербівки була споруджена велика сторожова вежа, на якій знаходилась копа сіна. При наближенні ворога сіно запалювали. Це перейшло в звучання слів «гори гора», що стало однією із версій походження назви села Григорів.

Друга версія походження села – від імені пана Григорія Якубовського, якому належало село з 1437 року.

У селі діє церква Різдва Пресвятої Богородиці (1855 р.)

У Григорові у 1833 році народився Омелян Михайлович Огоновський – український вчений-філолог та громадський діяч, доктор філософії (1865 р.), член-кореспондент Польської академії знань.

Село Пуків своєю  давністю сягає  часів  енеоліту. На  його  території    знайдено  залишки  пізнього  кам’яного віку, але  перша  письмова  згадка  про  нього  припадає  на  1419 рік.

Про походження назви села  існує  декілька  легенд.  Одна  із  них  говорить  про  те,  що воно походить  від  назви  дерева, бо  біля села  здавна  росте  буковий   ліс. Отже,  село  спочатку  називалося  Буків,  а  згодом  буква «Б»  перетворилася  на «П»  і  стало  звучати  як  Пуків.

Інша  легенда  говорить  про  те, що перша  назва  села   Путів, від  слова  путь, адже  через  село  проходила  дорога, яка  в  давні  часи з’єднувала  містечко  Стратин  із  древнім Галичем. Згодом  звук «Т»,  для  полегшеного  звучання змінився  на «К»,   і  назва  стала Пуків.

Дослідник О. Купчинський  вважає, що  назва  села  Пуків  походить від  власного імені «Пука». Такі  імена  траплялися  ще  до  виникнення Галицького князівства, а також  у  часи його державного існування. І той Пук  міг бути княжим  дружинником або  боярином. Є  і  інші версії  походження назви села, вони  стосуються  язичницьких часів.

Значний вплив на розвиток українського шкільництва та культури мав священик місцевої церкви о. Соловій.

Діюча церква у селі  - церква Введення Пресвятої Богородиці в храм (1894 р.)

Біля Пукова розташований ботанічний заповідник державного значення «Чортова гора» та лісовий заказник місцевого значення в урочищі Журитин.

 У роки татарського лихоліття спеціально будувалися Божі храми, які ще виконували роль оборонних споруд. Власне такою є церква у Чесниках. Вона мурована, була огороджена кам'яними стінами, земляними валами і ровами.

Згадується 5 травня 1449 року в книгах галицького суду.

У податковому реєстрі 1515 року в селі документується піп (отже, уже тоді була церква) і 5 ланів (близько 125 га) оброблюваної землі.

Про події в Чесниках у XVI-XVII ст. відомо небагато, бо то був час закріпачення селян і посилення експлуатації галицьких земель поляками. Збереглося свідчення, що в першій половині XVII ст. у Чесниках діяв оборонний замок -  осідок родини польських магнатів Казановських.

Давня церква Святого Архангела Михаїла була збудована близько XV-XVI ст. У 1911 році у селі було  збудовано нову церкву з одноіменною посвятою тому ж Святому (архітектор – Василь Нагірний).

У цьому селі народились: Остап Весоловський — український політичний та громадський діяч, делегат Української Національної Ради ЗУНР, батько українського композитора та музиканта Богдана Весоловського; Микола Їжак - український священик, один із двох перших капеланів УСС; Орест Шеремета - митрофорний протоієрей УГКЦ.

Підгороддя вперше згадується у книгах галицького суду 3 січня 1446 року. У податковому реєстрі 1515 року в селі документується 3 лани (близько 75 га) оброблюваної землі, село у володіння Одновського.

У 1553 році село отримало Магдебурзьке право, власник Підгороддя Андрій Тенчинський добився отримання королівського привілею на самоврядування, дозволу на щотижневий торг і дві щорічні ярмарки. Пізніше ці привілеї кілька разів підтверджувалися  і поселення над Гнилою Липою до початку XX ст. вважалося містечком. З кінця XVIII століття відома печатка з гербом містечка: у полі печатки — зображення мурованої ратуші з трьома вежами, над якою — латинські літери «P. M.» («Podgrodensis Magistratus» — «Підгородецький магістрат»). У 1991 році встановлено пам'ятник Дмитрові Вітовському.

Діюча церква Різдва Святого Івана Хрестителя (1924 р.). У давнину в селі існувало декілька чоловічих монастирів та з XVII ст. існував жіночий василіанський монастир.

У 1889 році  у селі Підгородді народилась Ольга Михайлівна Басараб (Левицька)  — громадська діячка Галичини початку 20-го століття, організаторка благодійної діяльності, учасниця Українського жіночого союзу (Відень), Союзу Українок (Львів), Комітету допомоги пораненим і полоненим (Відень), Комітету допомоги цивільному населенню (Відень), дипломат УНР і ЗУНР.

Перша згадка про село Руда датується 4 грудня 1464 року. Тут збереглися унікальні пам`ятки, такі як: будівля давньої придорожньої корчми, давня дерев`яна дзвіниця церкви Богоявлення Господнього У 1937 році тут діяв кооператив «Народний дім». Діюча церква Богоявлення Господнього збудована у 1896 р.

Село Підвиння знаходиться на схід від міста Рогатина. Перша писемна згадка про село відноситься до 1433 р. У лісовому масиві на схід від села збереглися сліди давнього поселення. В кінці ХІХ ст. із села Залужжя була перенесена дерев’яна церква (1717 р.) Воздвиження Чесного Хреста., яка знищена перебудовою в кінці минулого століття.  У 1957 році до старої цервки примуровано новий бабинець. У 1991 році тут збудовано одноіменну нову церкву.

У селі народився о. Іриней Готра-Дорошенко — священик УГКЦ, чернець ЧСВВ, бандурист, особистий секретар Митрополита Андрея Шептицького, релігійний діяч, ігумен Бучацького монастиря ЧСВВ.

У 1880 році  у селі збудовано церкву Святих Апостолів Петра і Павла.

Перша письмова згадка про Черче датується 1433 роком. Поселення існувало тут ще у ХІІІ ст. Назва села походила від чернечого поля, що належало монастирю, на ньому й оселилися перші мешканці Черча. Спочатку село називалось Чернече, потім Чернче, а згодом – Черче.

На території села виявлено 12 пам`яток історії та культури. Це село на Опіллі відоме своїм бальнеологічно-грязевим курортом, створеним ще в першій третині ХХ століття. Тоді він звався мінеральний живець «Черче».

У селі діє церква Святого Василія Великого (1897 р.). Церква Святого Василя Великого (с.Черче). Збудована 1733 року, як свідчить напис на одвірках південних дверей в бабинець. Жителі села із покоління в покоління цей храм називають церквою Святої Параскеви. Стара дерев’яна церква являється пам’яткою архітектури національного значення. Збереглися фрагменти іконостасу сницерської роботи, але неоздобного малювання XVIII ст.  

Перша письмова згадка про Потік датується 1433 роком, хоча село існувало значно раніше. Назва села походить від назв  пов’язаних  з назвами водостоків, кольором води і ґрунтом. В селі знаходиться церква Святого Миколая (1898 р., архітектор – Василь Нагірний). 

Перша письмова згадка про село Заланів датується 1440 роком. Найбільш знаменитий і найвищий біля села пагорб П’ятниця. Колись у давнину ця місцевість мала інший вигляд – росли дрімучі ліси зі сходу та півночі, а з півдня – обривисті скелі. Знаменитий цей паго рб тим, що на його вершині є темно-сірий камінь, на якому згідно легенди є відбиток п’яти пальців і стопи Божої Матері, від чого і походить назва пагорба. Поруч цього каменя в XII – XIII  ст. був збудований монастир.

В селі Малий Заланів знаходиться церква Святого Дмитрія, яка збудована в 1724 році. Розташована на схилі пагорба, в західній частині села Малий Заланів. Муровано-дерев’яна споруда, що складається з наближеного до квадрату в плані зрубу нави, до якого з заходу  прилягає видовжений прямокутний вівтар з двома незначно вужчими прямокутниками, зі зрізаними гранями захристіями по боках.

 

Перша згадка про село Фрага датована приблизно 1549 роком. За переказами село було розміщене біля гори Скала, на якій стояла церква, а пізніше католицький монастир. У цій церкві  була чудотворна ікона Пресвятої Богородиці, забрана пізніше в бернардинський монастир.

За легендою назва села Фрага походить від гальського слова «фраги», що означає багато риби. З розповідей старожилів кругом села була заболочена місцевість, на якій росла тростина, кущі вільхи і в якій можна було ловити рибу та ховатися від набігів татар, а під час Другої світової війни – від німців. На території села під час археологічних розкопок виявлено поселення підкарпатської культури шнурової кераміки верхньодністрянської групи. У селі був костел і кляштор отців Бернардинів.

У 30-х роках ХХ ст. село чи не найбільше постраждало від польської пацифікації, було жорстоко побито 40 жителів села.

Діючий храм - церква Перенесення мощів Святого Миколи (1933 р.).

Назва населеного пункту Виспа походить від слів «насип», «висип». Виспа, як поселення, вперше зафіксоване 21 серпня 1600 року. На той час воно вже мало статус містечка, яке будувалось на зруйнованому маєтку Львівського шляхтича Каспера Васічинського.

У селі був замок (на його місці зараз розташоване кладовище). Збереглися топоніми «Підзамче», «Передмістя», «Замок», які підтверджують існування замку. Василіанський монастир існував до 1744 р. На території села знайдено скарб римських монет ІІ-ІІІ ст н.е., розкопано давньоруське городище. У ХІХ ст громада мала власну печатку (зображення серпа і коси).

В селі знаходиться церква Воздвиження Хреста Господнього (1794 р.) та капличка святого Георгія (1930-ті рр.).

Село Любша вперше у писемних документах згадується у 1375 р. Про походження Любші відомо те, що в селі був цар і що його боялись всі сусідні поселення. Коли він помирав, то сказав: «Нехай ось це село буде найкраще, нехай інші села вмирають від заздрощів до нього. А Ви цінуйте, пишайтесь славним містом-селом і назвіть його Любшою, тому що любов моя до нього незмірна». Любша, зі слів польського царя, означає «любов». В селі знаходиться церква Покрова Пресвятої Богородиці (1912 р.)

Село Мельна розташоване на відстані 24 кілометри на північний захід від міста Рогатин. В селі знаходиться церква Архистратига Михаїла (1939 р.).