«Ніхто більшої любові немає над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх»
Сьогодні на фасаді Воскресинцівської гімназії з’явився ще один пам’ятний знак, ще одна меморіальна пам'ять нагадування ціни свободи. Велелюдно на подвір’ї місцевої гімназії. Цей день для мешканців села, особливо наймолодших, сповнений символізму та великої ваги пам’яті, великої вдячності та болю. Зібралися разом, щоб зустріти випускника Василя Гавора, який навічно повернув до стін рідної школи. Відбулося віче-реквієм з нагоди відкриття меморіальної дошки Герою, випускнику гімназії Василю Гавору та вшанування пам'яті героїв-односельчан, які загинули, захищаючи Україну від ворога: Василя Гавора, Романа Осташа, Романа Кузіва, Володимира Крохмалюка.
Трепетний і непростий момент: почесне право відкрити меморіальну дошку надали найріднішим: дружині Оксані, дітям Андрію та Юлії, батькам.
Чин освячення провів настоятель місцевого храму отець Андрій Тимончак.
Багато добрих слів було сказано про Василя директоркою гімназії Зоряною Діян, старостою Васючинського старостинського округу Катериною Гладій, о. Адрієм. Все його життя перейшло перед очима присутніх.
30 березня 2025 року поблизу Торського Краматорського району Донецької області солдат Василь Гавор загинув в бою. У рідних Воскресинцях залишився дім, що запам’ятав його сміливі кроки, і розбиті серця найдорожчих людей.
Війна забрала з дому в окопи одразу двох людей – татка й дідуся. Василь Гавор і батько дружини пліч-о-пліч стали до лав Збройних Сил України заради майбутнього сім’ї і родини.
Бойовий шлях нашого захисника Василя почався у червні 2022-го в 52-му стрілецькому батальйоні 63-ї бригади, де виконував обов’язки пілота (оператора) безпілотних літальних апаратів. Навчання було виснажливим, але чоловік ніколи не нарікав. Його сильні руки, що колись майстрували з дерева, тепер тримали зброю. Його гострий погляд, що раніше ловив кожен рух м'яча на футбольному полі, тепер уважно вираховував небезпеку. Стояв на захисті Чорнобиля, де ворог намагався повернути смерть. Потім: міст-примар — Вугледар і Бахмут (2023 рік), що стали синонімами стійкості й болю. Василь був серед тих, хто тримав їх до останнього. Коли Бахмут залишився за спиною, під кінець 2023-го почалася нова битва — Авдіївка. А 2024-му підрозділ захисника перекидають до Лиману, поблизу Торського. Там військовий отримує першу контузію. Пройшов реабілітацію, та не залишив своїх, знову повернувся у стрій. За зразкове виконання своїх обов’язків отримав грамоту від командування свого батальйону до Дня Збройних сил України. Але найбільшу нагороду носив у середині, – любов до тих, кого захищав.
Його ім’я - це більше ніж рядок в історії гімназії, рідного села. Це символ мужності відваги та любові до Батьківщини. Василь Гавар зробив вибір стати щитом і опорою для свого народу. І той вибір став найвищим проявом любові.
«Став за кожного з нас, щоб ми були на цій землі народом. Щоб нас не знищили, - наголосила під час виступу на вічі секретар міської ради Христина Сорока. - Віддав найдорожче заради України, щоб друзі пам’ятали, побратими згадували, щоб ми з вами не лише говорили тут про важливість його вчинку, а ще й взяли на себе обов’язок - підтримувати родини, які втратили найдорожче. Україна отримала Героя, а у них не стало світу: найріднішої людини. В Біблії написано: «Ніхто більшої любові немає над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх». Пам’ятаймо, що в той час, коли військо захищає життя тих, хто перебуває у тилу, святий обов'язок цивільних – якщо ти зовсім юний вивчай українську історію і утверджуй в своїй свідомості українську правду, якщо ти працюєш - допоможи війську, якщо ти похилого віку - не втрачай ні найменшої можливості підносити свої молитви за перемогу наших воїнів та утвердження миру». Меморіальні пам’ятні знаки, які тепер ми багато зустрічаємо нагадують просту істину: кожен день у вільній Україні дається нам великою ціною. Тож ми повинні об’єднуватися, багато працювати над собою та бути щирими у справах, які творимо для нашої Батьківщини.
Довідково:
Василь Гавор
народився 26 липня 1985 року в мальовничому селі Воскресинці. Разом із сестрою
зростав у люблячій християнській сім’ї. Дитинство навчило майбутнього захисника
істинної любові до цього непростого світу. Він змалку розумів: Бог, рідна земля
і праця – три святині, які треба берегти. І не просто чув ці слова від батьків,
а намагався жити за ними.
Зростав
звичайним хлопчиком – допитливим, щирим, завжди усміхненим. Друзям запам’ятався
як людина, яка завжди допомагала і якій довіряли. Обожнював футбол. У місцевій
команді його вважали «воскресинцівським Буффоном» – жоден м’яч не проходив повз
ворота. Стояв на них, як справжній страж, навіть не підозрюючи, що одного дня
йому доведеться захищати не футбольні, а життєво важливі рубежі.
У 1992 році
Василь пішов до першого класу Воскресинцівської школи-садка І-ІІ ступенів, а
згодом продовжив навчання у Васючинській ЗОШ І-ІІІ ст. Там ще більше розкрились
його товариськість, доброта і відповідальність.
Після школи, у
2003-му, вступив до Івано-Франківського професійного училища, де здобув фах
столяра. Працював у Бурштині, Сваляві, деякий час – за кордоном. Бачив багато
міст Європи, які вабили новими можливостями, та земляк знав: його місце –
вдома. Якими б прекрасними і зручними не здавалися інші країни, жодна з них не
стала рідною.
Одного дня
світ змінився: Василь Гавор зустрів свою долю – Оксану. Його серце, завжди
наповнене любов’ю до рідних, тепер належало їй. Закохані створили сім’ю у 2011
році. А через три роки вперше стали батьками: спочатку раділи первістку
Андрійкові, а у 2016-му народилася маленька Юлечка.
Василь Гавор
обожнював своїх дітей. Мріяв дати їм найкраще, щоб росли гідними людьми. Він
був добрим сином не лише для своїх мами і тата, а й для батьків дружини. Жив з
ними в злагоді, вони ж - цінували й любили зятя, як рідну дитину.
Життя нашого земляка могло бути
тихим, мирним, якби не війна…
Фото:
