Відкрили пам’ятні дошки захисникам України
...
Сьогодні на подвір’ї Рогатинського ліцею
№1 багатолюдно - рідні, друзі, військові, представники місцевого
самоврядування, дітвора.
На фасаді закладу чотири пам’ятні дошки колишніх
випускників. Сьогодні Іван Юган, Богдан Лещишин, Юрій Іванців, Віктор Головльов прийшли до школи
назавжди.
За мить рідні знімають прапори з дощок пам’яті кожного,
відбувається чин освячення та віче-реквієм. Зі словами скорботи, вдячності та шани звернулися до присутніх директор ліцею Мирослава Генега, депутат обласної ради Ігор Тринів, в.о.
начальника РТЦК №4 майор Валерій Колібко. Міський голова Сергій Насалик виступаючи наголосив, що 37 кращих синів
громади вже не обіймуть рідних у день української Перемоги. Кожен загиблий — це глибокий біль для всієї
України. За цими цифрами стоять реальні люди з їхніми мріями та планами,
минулим та рідними, які живуть зі
страшною втрату. Вшанування пам'яті
загиблих воїнів — це наша вдячність за те, що ми можемо жити, працювати
й любити. Це зв'язок із тими,
кого від нас забрала війна і хто вже не зможе побачити Перемоги. «Ці
пам'ятні знаки, які сьогодні
відкриваємо, завжди нагадуватимуть про випускників школи, які пожертвували собою, своїм життям, за кожного з нас. Тяжкою ціною дістається свобода Україні»,- сказав він.
31 троянда з рук школярів лягає до стіни, 31 троянда у руках їхніх батьків. Саме
стільки навчальних класів у ліцеї….З дитячих уст лине розповідь про кожного з
Героїв, щемливе їхнє «дякую»
рідним, коли ті повертають прапор….
«Нас підтримує те, що
ви пам»ятаєте про наших захисників», –
зі сльозами на очах говорить мати
Віктора Головльова. Вона, дружина Богдана Лещишина, син Івана Югана
звертаючись до присутніх дякували за
достойне пошанування пам’яті їхніх рідних.
Неможливо взяти на себе чужий біль. Але можна хоча б тримати людину за
руку, щоб вона не була зі своїм болем один на один....
Ці пам»ятні дошки завжди нагадуватимуть поколінням випускникам
та усієї нашої громади про безсмертний подвиг
синів України.
Довідково:
Іван Юган.
Народився Іван Юган 1957 року в селі Підвиння. У сім’ї
він був наймолодшим, п'ятою дитиною -
тому його всі дуже любили.
Сім'я Юганів завжди була дружна. Вихований в любові
хлопець, також вмів віддавати любов: дуже уважний до всіх, завжди вітав з днем народження,
часто дзвонив, довідувався як справи. Мати дуже любила та пестила сина, батько
Івана - Василь Степанович виховував його у дусі патріотизму та любові до рідної
країни, оскільки, сам колись був зв'язковим УПА. Сім'я завжди ходила до церкви,
тому діти були добре навчені богослужінню, саме в церкві наш герой отримав свої
перші життєві уроки. В період існування радянського режиму, коли церква була під забороною, це не зупиняло
Івана відвідувати церкву.
Навчався в Рогатинській школі №1, закінчив 8 класів.
Вчився добре але після 8 класу пішов здобувати професію, бо хотів бути
самостійним та фінансово потрібно було допомагати батькам. Прекрасно малював,
що пізніше відзначилось у його власній справі – перед армією займався кованими
виробами, які успішно виготовляв на замовлення.
В 1975 році був призваний до лав Збройних сил. Служив
у танкових військах у Німеччині. Тут і здобув перший військовий досвід.
Після повернення з армії працював на залізниці і
водієм в Рогатинському автопарку. Іван
був «душею компанії», тому його завжди слухалися і поважали. Однокласники
згадують про нього, як про товариську, щиру, життєрадісну та добру людину.
Завжди був бажаним гостем не тільки в родині, а і в компанії друзів. Вмів
підтримати та допомогти іншим.
Іван Юган на 57-році життя свідомо вирішив піти на захист
Батьківщини. У складі 57 бригади 34 окремого мотопіхотного батальйону
відправився у зону бойових дій на Схід України. Це був його вибір. Ніс службу в
селищі Зайцеве Горлівського району Донецької області. Не міг змиритися з тим,
що гинуть ровесники його сина. Ставився до юних бійців як до своїх дітей.
Життя
Івана обірвалось від розриву ворожої зброї 13 серпня 2015 року.
Указом Президента України від 25 грудня 2015 року
нагороджений орденом «За мужність » ІІІ
ступеня (посмертно)
Богдан Лещишин.
Народився 25 жовтня 1982 року в селі Дусанів
Золочівського району, що на Львівщині. У 1997 році прийшов
навчатися в 10 клас в Рогатинську ЗОШ №1. Вчитель предмету «Допризивна
підготовка юнаків» Гривнак Остап Васильович зразу помітив в Богдана
зацікавлення до строкової служби і вірив, що Він стане справжнім захисником
нашої держави. У 1999 році Богдан закінчив нашу школу ,будучи впевненим , що
подальше життя він пов’яже із військовою службою. У 2005 році він закінчив
Військовий інститут внутрішніх військ МВС України, а після цього проходив
службу у 1-му полку охорони особливо важливих державних об’єктів у Дніпрі. У
2010 році військового перевели до Навчального центру внутрішніх військ, що в
місті Золочів.
У
2013 році Богдан одружився, а три роки потому став батьком. У 2018 році його
зарахували до особового складу 4-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії,
яка базується у Гостомелі.
Коли
на сході України почалася війна, Богдан брав участь в Антитерористичній
операції. Захищати Україну він продовжив і під час нового вторгнення Росії.
Разом зі своєю бригадою військовий боронив Гостомель від окупантів.
12 березня бронегрупа бригади, яку очолював Богдан
Лещишин, разом із підрозділами окремої механізованої бригади імені Чорних
Запорожців ЗСУ вступила в бій з росіянами, які вирішили прорвати лінію оборони.
Колону українських бійців окупанти атакували із залученням трьох танків, п’яти
БМП та близько роти живої сили. Зав’язався бій, у перші
хвилини якого українські бійці знищили три БМП та багато російських солдатів.
Богдан Лещишин отримав осколкове поранення стегна. Попри це підполковник
продовжував командувати підрозділом та вираховувати безпечні шляхи відходу
підрозділам ЗСУ.
У
цей час Богдан дістав ще й травму внутрішнього вуха, коли на позиції
українських бійців прилетів снаряд росіян. Але й це не зупинило підполковника,
і він продовжував керувати своїми підлеглими аж поки позиції українців окупанти
не накрили з “Градів”.
Військовий
отримав нові поранення, але до останнього намагався передавати координати
росіян для артилерії. Проте поранення виявилися затяжкими — підполковник Лещишин загинув на полі бою. Йому було 39 років.
Президент Володимир Зеленський надав посмертно Богдану
звання Героя України і удостоїв ордена «Золота Зірка» (25 квітня 2022 року) за
мужність і героїзм, проявлені у захисті державного суверенітету та
територіальної цілісності 1України, вірність військовій присязі.
Юрій Іванців.
Народився
29 квітня 1983 року у Рогатині. У 2000
році закінчив Рогатинську загальноосвітню
школу №1. Здобув професію інженера-механіка
Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу.
Невдовзі,
у 2008-му, разом з дружиною Юлією створили молоду сім’ю. Разом з нею виховували трійко дітей –
Тараса та близнюків Яну і Нелю. Захисник
їх дуже любив і чи не найбільше у житті хотів, щоби діти ним пишалися. Був для
своїх кровинок найкращим БАТЬКОМ у світі.
Юрій
ІВАНЦІВ працював головним механіком в Товаристві з обмеженою відповідальністю
виробничо – комерційній фірмі СКЛО-ПАК , а з 2013 року заробляв на хліб для сім’ї за
кордоном. Рідні й знайомі пригадують, що наш
Захисник був в усьому ерудований. Вмів все зремонтувати, полагодити, особливо
розумівся у ремонті авто. Як кажуть в народі, мав «золоті руки». А головне -
світле серце.
Звістка про війну
застала Юрія за кордоном. Від шкільних років він ніколи не ховався за спини
інших, ріс активним, вольовим, Людиною, яка об’єднувала однодумців навколо
доброї мети. Тож, не вагаючись, повернувся додому. Хотів захистити сім’ю від
лиха, що принесла московська орда!
І хоч не мав
жодного військового досвіду, 9 березня 2022 року став на захист України у
складі десантно-штурмового відділення батальйону морської піхоти. Виконував
бойові завдання на сході України.
Стрілець Юрій
ІВАНЦІВ загинув у бою під Мар’їнкою Покровського району на Донеччині 26 грудня
2022 року.
Під час виконання
бойового завдання отримав численні поранення несумісні з життям.
Юрій
Іванців нагороджений медаллю Івано-Франківської обласної ради «Лицар бойового
чину» посмертно.
Народився 14 січня 1977 р.н. у с. Залужжя нашої громади. Тут навчався
у місцевій початковій школі та Рогатинській ЗОШ І-ІІІ ст. №1 (нині Рогатинський
ліцей №1). Згодом здобув професію тракториста у Рогатинському ПТУ та пройшов строкову
службу в армії, працював на Рогатинській птахофабриці і кількох підприємствах
краю.
У 2005 році
Захисник розпочав свою історію сімейного життя. Разом з дружиною Марією
виховував названу дочку Світлану у с.Черче. Але невдовзі їхнє подружжя сколихнула
біда – досить рано Віктор став вдівцем. Після втрати дружини він повернувшись
до материнської хати в с.Залужжя, старався жити далі попри тяжке горе. Тут
згадував найсвітліші дні дитинства з молодшим братиком та сестрою, для яких був
набагато більше, аніж старший брат.
З перших днів
повномасштабне вторгнення, а зокрема 24 березня 2022, солдат Віктор Головльов
був призваний до лав ЗСУ. Спершу виконував обов’язки кулеметника відділення
вогневого ураження 1 штурмового взводу штурмової роти військової частини ТО 950
у м.Чоп. 10 квітня Захисника спрямували на завдання у Бахмутський район
Донецької області. Саме тоді, наче передчуваючи неминуче, попросив водія
автобуса зупинитись у рідному Залужжі та востаннє бачився з близькими.
Кулеметник
відділення вогневого ураження 1 штурмового взводу штурмової роти військової
частини ТО 950 Віктор Вікторович Головльов був важко поранений 11 травня в
результаті мінометного артилерійського обстрілу населеного пункту Іванівське
Бахмутського району Донецької області. Після госпіталізації бійця спрямували до
клінічної лікарні ім. Мечникова міста Дніпра, де за його життя боролися
досвідчені лікарі. Та, пройшовши складну операцію, 16 травня серце Героя
зупинилося назавжди, воїн полинув у Вічність.
Президент
Володимир Зеленський удостоїв Віктора
Головльова орденом «За мужність» ІІІ
ступеня 19 липня 2023 р. за особисту мужність,
виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності
України, самовіддане виконання військового обов’язку.
Фото:
