У громаді попрощалися із захисником Русланом Сапігою
Вони чекали його
голосу з 8 квітня 2024 року. Телефон мовчав так довго, що тиша стала окремою
формою болю. Спочатку — надією, потім — страхом. А згодом — виснажливим
щоденним ритуалом чекання, коли кожен дзвінок здається дивом, а повідомлення —
вироком.
Рідні шукали
Руслана Сапігу всюди, де серед війни ще залишався бодай якийсь слід людини:
дописи в інтернеті, акції та групи з пошуку зниклих безвісти, звернення до тих,
хто повернувся з-під Очеретиного у ті дні…
Вони трималися за
найтоншу нитку — можливість знати. Днями до Долинян прийшла звістка, на яку
ніхто не переставав чекати і водночас боявся найбільше. ДНК-експертиза
підтвердила: старший солдат Руслан Сапіга загинув 12 квітня 2024 року під час
виконання бойового завдання в районі Очеретиного Покровського району на
Донеччині.
Тиша змінила своє
обличчя, стала правдою, що пече у грудях: сину, брату, побратиму більше не
судилося повернутися додому живим.
Два роки його
родина жила між надією і прірвою. І лише тепер отримала право на сльози та прощання.
Право торкнутися домовини й сказати те, що війна не дозволила вимовити вчасно —
у день втрати.
Руслан Сапіга став
у стрій 15 лютого 2023 року. Спочатку — Київщина, протиповітряна оборона у
складі 115-ї окремої механізованої бригади. Відтак був Покровський напрямок. Серед
понівеченого степу, де весна приходить не з цвітом, а з димом від вибухів,
обірвалось життя нашого земляка.
Сьогодні на площі
Роксолани у Рогатині громада стала навколішки. Рідні, побратими, сусіди,
знайомі й зовсім чужі люди. У поглядах — запитання, яке так давно шукає
відповідь: скільки ще життів мусить забрати війна, аби людство нарешті
навчилося берегти мир?
Панахида пливла
над площею повільними словами молитви. Хтось плакав відкрито, хтось мовчав так
глибоко, що це мовчання було страшніше за сльози.
У такі миті війна
перестає бути стрічкою новин і мапою фронту. Вона стає руками, що тремтять над
домовиною.
Війна завжди
починається зі зброї, але закінчується людською пам’яттю.
Ім’я Руслана Сапіги
стало частиною великої мовчазної книги українських доль, обірваних лихом, яке
приніс ворог.
Ми часто говоримо:
“Герої не вмирають”. Але правда складніша і гіркіша.
Герої вмирають. І
саме тому мусимо пам’ятати їх поіменно, бо пам’ять — це остання форма любові,
яку не може забрати навіть смерть.
Руслан Сапіга
назавжди у строю.
Фото:
