У маленькій бібліотеці Рогатина жінки вчилися тримати оборону дитячого серця
...
7 травня у Рогатинській центральній бібліотеці говорили не про книжки. Тут говорили про війну — так, як про неї мовлять матері маленьких дітей: пошепки, стримуючи сльози, підбираючи слова обережніше, ніж скло. За вікнами був звичайний травневий день. Усередині — жінки, які навчилися жити між двома світами: дитячими ранками з кашею та мультиками і постійним очікуванням дзвінка з фронту.
Захід «Чому тато не вдома?» зібрав мам, чиї чоловіки сьогодні на війні. Для їхніх дітей — від трьох до десяти років — війна давно перестала бути словом із телевізора. Вона оселилася у порожньому стільці за столом, у коротких телефонних розмовах, у дитячому питанні, яке завжди застає зненацька: «Коли тато повернеться?».
Ця зустріч була про витримку. Про жінок, які щодня тримають дім, поки чоловіки тримають фронт.
Захід організував Ветеранський простір за підтримки програми «МХП поруч», яку реалізовує Фонд «МХП-Громаді» спільно з «Захід-Агро МХП» Західного Хабу. Але цього дня офіційні назви відступили на другий план. Найважливішим тут було інше — створити простір довіри, підтримки та взаєморозуміння, де жінкам не треба пояснювати свій страх, триматися ...
Разом із психологинею Західного хабу МХП Олена Левчишина матері говорили про те, як пояснювати дітям війну без зайвого жаху, як відповідати на питання, на які самі дорослі не мають відповіді, як не знецінювати дитячий страх і водночас не дати йому вирости більшим за саму дитину. Вони вчилися не ховати емоції, а проживати їх — разом із дітьми. Говорили про тривогу, про те, як повернути дитині відчуття безпеки, коли світ довкола давно перестав бути безпечним. Також опановували прості техніки заземлення.
Особливе місце під час зустрічі посіла книга "Чому тато не вдома?" української авторки Аліна Отземко. Для багатьох матерів вона стала не просто дитячим виданням, а містком до складної розмови. У кількох простих сторінках — те, що іноді неможливо сказати власними словами.
Наприкінці зустрічі кожна жінка отримала примірник книги у подарунок. Але насправді вони забирали із собою щось більше — відчуття, що вони не самі.
Війна краде присутність рідних вдома, звичні вечері, дитячі ранки з татом, спільні прогулянки. Але такі зустрічі повертають інше — можливість говорити про біль і не боятися бути слабкою. Ми багато говоримо про фронт. Але рідше — про жінок, які щодня тримають тил не гучними словами, а ранковими сніданками, безсонними ночами і нескінченним «усе буде добре», навіть коли самі в це не до кінця вірять.
Такі зустрічі — про найважливіше. Про те, що витримувати війну легше тоді, коли тебе хтось чує.
І поки десь далеко чоловіки тримають оборону країни, тут, у маленькій бібліотеці Рогатина, жінки вчилися тримати оборону дитячого серця.
Фото:
