Назавжди в строю: Рогатинщина прощається з Михайлом Грибом

...

Двадцять шість років Михайло Гриб дивився на місто згори — з кабіни баштового крана. Бачив, як воно прокидається, змінюється у різні пори року, як тут ростуть будинки. Він виконував свою роботу, а Рогатин і навколишні села здавалися щоденною картиною, яку спостерігав із висоти.

Тепер Михайло повертається додому з іншої висоти — тієї, куди вже не сягає людський погляд. Повертається після довгих місяців невідомості, пошуків і очікування. Після тисячі запитань, на які рідні боялися отримати відповідь, але все одно чекали.

Ми часто говоримо про загиблих у минулому часі: був, жив, працював, захищав, загинув… Наче кілька дієслів можуть умістити ціле людське життя. Не можуть, бо

для тих, хто любив Михайла, він не став минулим. Він і далі живе у спогадах як людина, яка заходить до хати, щось розповідає, посміхається. У кожній історії рідних наш воїн досі сидить поруч, своїми добрими блакитними очима щиро дивиться на світ. Бавить похресників, дає батьківську пораду племінникам. Бере в руки вудку і готується до риболовлі або ж… лагодить у домі щось своїми руками.

Зі спогадів сестри дізнаємося, що Михайло Гриб народився 8 січня 1978 року в Бабухові.

У шість років переступив поріг місцевої школи. Мав талант до малювання, тому мріяв вступити на Косівщину, вивчати декоративне мистецтво. Та доля склалася інакше: після закінчення Бабухівської школи у 1993 році Михайло вступив до Рогатинського профтехучилища. Здобув професію майстра сільськогосподарського виробництва, фермера-орендаря.

У 1998 році розпочав роботу в Рогатинському держлісгоспі машиністом баштового крана.

Відтоді більш, як чверть століття висота стала частиною його життя. Поки інші дивилися вгору й бачили лише металеву конструкцію, кран, для Михайла Гриба там була його робота, його відповідальність. Він знав цю машину до найменшої деталі. У колективі нашого земляка поважали за сумлінність. Але, мабуть, найбільше — за характер, бо був добрим, уважним, вмів вислухати. А ще — мав золоті руки. У його домі, здавалося, не було речі, яку не міг полагодити.

І хоч власної сім’ї Михайло не створив, не подарував цьому світу дітей, але батьківська любов у його житті все одно була — у ставленні до похресників Богдана, Владислава та Давида, а також племінників. Він любив їх по-своєму: міг дати добру дорослу пораду, покликати на рибалку до бабухівських ставів, пограти разом футбол, підтримати. І, мабуть, саме з таких простих речей насправді й складається людське життя. З буднів, які ми часто не помічаємо, поки вони є. Із дверей, які відчиняються і з-за них видніється знайома постать, із голосу, який здається таким звичним, що навіть не думаєш, наскільки страшно буде одного дня його більше не почути.

17 вересня 2024 року Михайла мобілізували до лав Збройних Сил України. Він став стрільцем 1-ї стрілецької роти 33-ї окремої механізованої бригади. Війна привела воїна туди, де кожен метр землі оплачений чиїмось життям — на Донеччину. Михайло захищав Україну в районі Курахового. 16 грудня 2024 року в родину прийшло болюче сповіщення. Під час виконання бойового завдання неподалік Курахового Покровського району Донецької області солдат Михайло Гриб зник безвісти. Ці слова страшніші за найважчу звістку, бо зникнення залишає двері невідомості відчиненими і близька людина постійно живе біля цих дверей чекає, розпитує, вірить…

Родичі Михайла не припиняли пошуків. Відвідували акції на підтримку зниклих безвісти, писали в інтернеті, зверталися всюди, де могли почути бодай щось. Вони трималися за кожну зачіпку, бо коли любиш людину, не можеш просто перестати її чекати. Днями у Бабухів прийшла звістка, якої боялися найбільше. ДНК-експертиза підтвердила: Михайла немає серед живих. За цими словами — не просто трагедія однієї родини. За ними — ще один злочин цієї війни. Ще одна зламана доля.

Разом із результатом експертизи закінчилося очікування. Але не любов. Не пам’ять. Не туга.

У ці дні Михайло Гриб повертається на Рогатинщину після двох років невідомості. Повертається додому, в Бабухів.

Колись він дивився на Рогатин із кабіни баштового крана. Бачив місто, яке прокидалося, жило, і ввечері стишувалося. Тепер хочеться вірити, що його душа дивиться на нього звідти, де вже немає війни. Де не чути вибухів, немає страху, болю та очікування. Там, де нарешті тихо.

Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким і побратимам Героя. Немає слів, які могли б загоїти таку рану. Є пам’ять, любов, вдячність і тиха присутність Людини, яка назавжди залишиться серед своїх. Нехай Господь дасть рідним сили жити з болем, який не минає, і збереже світлу пам’ять про Михайла.

Михайло Гриб — назавжди в строю.

Про дату та час прощання з нашим Захисником буде повідомлено додатково.