Коли Герой іде — не стримує сліз навіть Небо
У травні Рогатин не цвіте — а тужить. Вже кілька років поспіль громада — у чорній вишиванці, де кожна ниточка — шрам, знак того, що війна — дуже близько. У наших серцях, в осиротілих домівках громади, у поглядах, які ніколи більше не скажуть: «Будь обережний».
Цього травня чорна вишиванка тріпоче від вітру, як серце від болю. Бо знову — зустріч, труна під прапором. Тиша, яка не озветься голосом рідної людини. Несуть не просто брата, земляка. Несуть — воїна, втрата якого зупиняє час.
Василя Мартиняка із с.Руда.
Наприкінці серпня 2024 року наш захисник прийняв важливе рішення — вступив до лав Збройних Сил України. Став сапером у складі військової частини А7153. Там, де йдеться не лише про війну — а про межу життя і смерті, виміряну в секундах. І в кожній із відміряних Небом секунд Василь тримався, тримав інших, тримав Україну.
Двічі поранений, двічі контужений — але повертався. Вірив, знав: кожен крок сапера — це "крок надії для тих, хто йде слідом".
11 травня 2025 року. Пологівський район. Околиці села з Високе (Червоне). Там Василь востаннє подивився на світ, який захищав. І там — його душа злетить вище, ніж Високе — додому, у Вічність.
Сьогодні на площі — його люди. Побратими, рідні, друзі… Вся громада на колінах. Слова тут безсилі. Бо коли серце розбите — говорить лише тиша і небо над площею, яке ледь стримує сльози перед лицем горя. Бо як пояснити, що серце, яке билося з такою відданістю, — зупинилося?
Кажуть, Герої не помирають. Але правда складніша. Вони — стають пам’яттю. Живою. Вічною. Тією, що нагадує про себе щемом всередині.
І тепер кожна чорна вишиванка у травні — це наша тиша. Це молитва. Плач, якого наче й не чутно, але його відчуває кожне серце Рогатинщини.
Вічна пам'ять, Воїне!
Фото:
