Військовий капелан Іван Дяків : я пішов в армію, щоби бути воїнам опорою
...
Отець Іван Дяків MS, родом із Рогатина , що на Івано-Франківщині,— римо-католицький священник зі згромадження Місіонерів Матері Божої з Ля Салет. Сьогодні він — військовий капелан, який служить на передовій воїнам, що належать до різних конфесій.
«Я тут для того, щоб вони відчували: Бог не залишить захисників», — каже священник. Він був висвячений не так давно — у 2020 році. Після закінчення навчання в Краківській семінарії працював у селі Лановичі біля польського кордону. Торік його перевели в парафію на Вінниччину. Звідти священник і потрапив на передову — пише «АрміяInform».
Із отцем Іваном, капеланом окремої бригади територіальної оборони, ми познайомились в одному із прифронтових містечок на Запоріжжі. Того дня священник приїхав до воїнів, які вже тривалий час тримають позиції за кілька сотень метрів від ворога.
— У мене є графік, за яким відвідую хлопців у різних підрозділах, — ділиться з нами капелан. — Заїжджаю до них на два-три дні і роблю те, на що є запит: відправляю літургії, сповідаю, освячую, молюсь за мир та особовий склад. Капеланам зброю не видають, але я навчився її чистити, тож буває й таке, що сідаю разом із хлопцями, чистимо, розмовляємо.
Довідка. У 1846 році на Горі в Ля Салет у Франції двом пастушкам, 15-річній дівчинці Меланії Кальва і 11-річному хлопцю Максиміну Жіро, з’явилася Матір Божа. Спочатку діти побачили прекрасну жінку, яка сиділа на камінні і плакала. На ній був одяг, подібний до того, в якому ходили жінки в цих краях, але на плечах мала тяжкий ланцюг, а на шиї — менший, на якому був великий хрест з розп’яттям і кліщі з лівої та молоток з правої сторони. Вся жінка була оточена сяйвом, яке випромінювали хрест з розп’яттям.
Діти назвали цю жінку «Прекрасна Пані». Через деякий час вона встала і почала, не перестаючи плакати, промовляти: «Підійдіть ближче, мої діти, не бійтеся, я прийшла сюди, щоб оголосити вам велику новину». У своєму посланні Діва Марія просила людство про навернення та покаяння. А Хрест, який вона принесла, символізував два можливих в житті шляхи людини: молоток — можна своїми вчинками забивати цвяхи до Хреста або кліщі — своїм наверненням витягувати їх з Хреста.
У 1851 році, після ретельних досліджень, церковна влада оголосила, що «з’явлення Діви Марії на горі в Ля Салет носить всі ознаки правдивості». Папа Пій IX зауважив, що послання призначене для всього світу і спрямоване на порятунок людства від осуду.
Послання Матері Божої з Ля Салет несуть у світ Місіонери Матері Божої Салетинської (Отці і Брати Салетини). Їхній монастир відомий у цілому світі, а його осередки є й в Україні.
— Із нашими парафіянами періодично їздив у Донецьку область — відвідували вінницьких воїнів, які воювали на Донеччині. Останній раз із гуманітарною допомогою приїхали до них у січні. Саме тоді в мене виникло бажання зробити щось більше, і я пішов до військкомату.
На початку лютого о. Іван був мобілізований до війська, потрапив до однієї з окремих бригад ТрО. Священник розповідає, що поки він був удома, завжди дотримувався дуже поширеної в ЗМІ думки про те, що кожен має воювати на своєму фронті: лікарі — лікувати, вчителі — вчити, священники — відправляти в парафіях. Проте згодом він її змінив.
— Коли я приїхав сюди, то побачив, що фронт є один, і він тут, на передовій. У нашій бригаді дуже багато некадрових військових, які 24 лютого минулого року кинули все і пішли захищати домівки всіх українців. І зараз наші воїни дуже потребують підтримки. Я ж пішов до армії, щоб бути їм опорою, додавати міцності духу. Хоча, — усміхається Іван, — сталось так, що в мої перші дні хлопці стали цим для мене, допомогли освоїтися, навчили азів військової підготовки. І за це я їм дуже вдячний. Тут добра родинна атмосфера, яку хлопцям вдалось створити під час війни, у кожному підрозділі відчувається підтримка. Це допомогло мені ще більше полюбити мою роботу.
Отець Іван зауважує, що в районі активних бойових дій приходить чітке розуміння того, що немає значення, якої хто конфесії, до якої церкви хто ходить. На війні всі вірять в Бога, а капелан опікується над всіма незалежно від віросповідання.
— Тут ми молимось всі разом. Є невелика трудність у тому, що в нашому підрозділі більшість захисників — православні та греко-католики. Тож першу літургію я проводжу з поясненням, адже не можу правити в іншому обряді, ніж в якому я висвячений. Все інше — однакове: сповідь, освячення. Найчастіше, до речі, хлопці просять освятити приміщення, де живуть. А дехто має звичай перед виходом на бойове завдання пити ковток свяченої води, тож часто освячую воду. Роздаю молитовники, вервечки, книжечки. Але водночас намагаюсь не нав’язуватись із релігійними питаннями.
На запитання, чи не відчуває він себе певною мірою психологом на передовій, отець Іван висловив свою чітку позицію:
— Насправді військовий капелан — це інша функція, ніж контроль морально-психологічного стану. Звичайно, що роль капелана та психолога — речі дуже близькі з точки зору вислухати та дати пораду, у сенсі психологічної підтримки ми доповнюємо одне одного. Проте завдання капелана — давати присутність Бога серед захисників. Я тут насамперед для того, аби створювати відчуття, що на передовій Бог не залишить захисників, адже серед них і з ними є священник. І потрібно пам’ятати, що послуга священника не заміняє психотерапії.
Спілкуючись з отцем Іваном, помічаємо, що до нього вже починають підходити бійці з підрозділу. Серед них — два Андрії. Підійшли до капелана, аби той їх освятив.
Хлопці — будівельники з Івано-Франківщини. Обидва в перший день великої війни, ані хвилини не вагаючись, повернулись додому із заробітків у Львові й одразу пішли в місцеві ТЦК та СП. Після курсу підготовки обійняли посади стрільців та разом зі своїми підрозділами вирушили на схід України.
Уже майже рік обидва Андрії тримають позиції на Запоріжжі. Разом пройшли найгарячіші сутички на цьому напрямку, які відбувались торік у грудні.
— Спочатку окупанти прощупували наші позиції, виходили малими групами, отримували по зубах і одразу ж відходили, — розповідає один з Андріїв. — А напередодні Нового року ворог пішов цілою ротою на серйозний штурм за підтримки танків, артилерії, мінометів, АГС. Ми згрупувались і відбили атаку противника.
— Так, тоді було дуже гаряче. Серед наших побратимів були поранені, на щастя, всі залишились живі, — додає інший Андрій. — Тоді, як і зараз, ми налаштовані стояти до кінця. Адже кожен із нас розуміє, що тікати немає куди, за нашими спинами — домівки, рідні, яких ми захищаємо і заради яких зробимо все від нас залежне, аби не пустити ворога далі.
Нині ситуація на ділянці фронту, де тримають оборону воїни бригади ТрО, відносно спокійна. Ворог хоч і не проводить інтенсивних штурмів, та час від часу намагається виявити слабкі місця в нашій обороні, працюючи малими групами. Водночас не припиняють працювати ворожа артилерія та авіація.
— Ось прийшли до отця Івана, хочемо, щоб поблагословив, — говорять хлопці. — Віримо, що слово Боже вбереже нас від ворожого снаряда. Хоча й самі теж не сидимо склавши руки — постійно зміцнюємо наші позиції, укріплюючи лінію оборони, маскуємось. Ми маємо повернутись до наших рідних, які заслуговують на майбутнє без війни.
Фото Владислава Дем’яненка
Фото:
