Гартовані вогнем. Від фронту до національної збірної: історія ветерана Ярослава
...
Ярослав Качмар — колишній правоохоронець із Рогатина та гравець національної збірної України з ампфутболу. Сам родом із Бабухова, одружившись — переїхав жити у сусіднє село Лучинці. Десять років служби в поліції, після звільнення — робота за кордоном. Навесні 2022 року, залишивши роботу, добровільно долучився до лав Збройних сил України.
Після важкого поранення, ампутації ноги та тривалої реабілітації він повернувся до спорту й сьогодні представляє Україну на міжнародних змаганнях.
Свій
військовий шлях Ярослав розпочав у Рогатині, де навчав новобранців працювати зі
зброєю. Згодом три місяці виконував бойові завдання у складі 24-ї окремої
механізованої бригади під Бахмутом. Після повернення отримав нове призначення —
до 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Про день, коли надійшов
наказ про переведення, військовий згадує так:
«Як сьогодні пам'ятаю: наказ прийшов у
день десятого дня народження моїх доньок-двійнят. Тато збирає сумки, діти в
сльозах… Але що зробиш. Зібрав речі й поїхав».
На
Харківщині він став командиром стрілецького відділення. Після бойового
злагодження підрозділ працював за добре знайомими маршрутами, однак один із
виходів виявився зовсім не таким, як попередні.
«Зазвичай ми виходили на зміну вдосвіта,
добре знали свої маршрути: куди йти, скільки часу це займе і що потрібно брати
із собою. Аж раптом надійшов наказ перейти на нові рубежі. Раніше ми виходили
зранку, а цього разу довелося йти вночі. Це був наш перший вихід на ті позиції.
Я не подивився під ноги й наступив на вибуховий пристрій. Здається, це була
міна "Пелюстка", адже якби щось потужніше — наслідки були б значно
тяжчими».
Попереду
на Ярослава чекали евакуація, кілька лікарень і найважче рішення, яке довелося
ухвалювати самостійно. Саме тоді розпочався його довгий шлях відновлення.
Ось
як про це розповідає Ярослав Качмар:
—
Це довгий і складний шлях. Набагато важчий, ніж сама служба. У війську страшно
було лише під час перших двох-трьох виходів, а потім усе стало буденністю.
Найважче почалося вже після поранення.
Мені
пощастило зі швидкою евакуацією: вже за двадцять хвилин я був на
стабілізаційному пункті бригади. Там мене знеболили, а ще за півтори години я
лежав у реанімації в Ізюмі. Лікарі навіть дивувалися такій оперативності. Мені
встановили апарат Ілізарова, а наступного дня відправили до Харкова. На
запитання, чи зможу я ходити на своїй нозі, харківські медики відповідали
ствердно. Не знаю, чи вони просто намагалися мене заспокоїти, але факт
залишається фактом.
Через
тиждень потягом мене перевезли до Львова. На вихідні приїжджала дружина. А в
неділю, коли вона поїхала й я залишився сам, до палати зайшов
лікар-нейрохірург. Він почав здалеку: запитав, скільки мені років, як живу, чи
маю сім'ю. Я одразу зрозумів, що щось не так. Нога візуально ніби й була, але
ні суглоба, ні кістки вже не залишилося. Рятувати було нічого.
Прийняти
рішення про ампутацію було найважче. Без моєї згоди зробити цього не могли.
Вибір був таким: або ампутація, або залишити все як є, але це означало б
нескінченні операції. Біль був настільки сильним, що організм уже не реагував
на знеболювальні. Уночі я їздив коридором на кріслі колісному, бо просто не міг
терпіти. Зрештою наважився й дав згоду.
Після
операції стан Ярослава стабілізувався, а вже за тиждень його перевели до
реабілітаційного центру «Галичина» у Великому Любені. Саме там він зустрівся із Сергієм Зиковим, який
й запропонував
спробувати себе в ампфутболі.
—
Хоч я й усе життя грав у футбол, тоді відповів: «Ти що? Як це можливо без
ноги?» Про спорт навіть не думав. У центрі я чекав лише одного — вечірнього
обходу медсестри, щоб отримати укол і просто заснути.
Згодом
Ярослав розпочав протезування в центрі Superhumans, а влітку 2024 року отримав
сучасний протез у Німеччині за програмою Фонду Кличка та Life Bridge Ukraine.
—
Уже за три тижні мене поставили на ноги. Ми щодня по дві години займалися з
реабілітологом: ходили сходами, бруківкою, травою.
Під час проходження
військово-лікарської комісії (ВЛК) Ярослава визнали непридатним до військової
служби, і в січні 2025 року він звільнився із Збройних сил України. Незабаром
Сергій знову запросив його на тренування.
—
Спробував один раз — і більше не пропустив жодного тренування. Знайшов нових
друзів, потрапив у своє середовище. А згодом увійшов до складу національної
збірної України з ампфутболу.
Свої
перші кроки на футбольному полі після поранення ветеран пам'ятає до найменших
деталей. Тоді до реабілітаційного центру «Галичина» за хлопцями приїхав його
земляк із Рогатина — Богдан Мельник.
— Добряче дістав від нього прочухана за
те, що так довго не приїжджав, але
який футбол, якщо нога боліла? Я про спорт узагалі не думав. Коли Богдан
приїхав по хлопців, які проходили реабілітацію в «Галичині», я сів із ними в
бус. На
тренуванні мені дали форму та спеціальні ігрові милиці. Було дуже важко.
Треба було навчитися правильно ходити на милицях, переставляти їх, а вже
вдарити по м'ячу — то взагалі окрема історія. До того ж усе життя я грав
робочою правою ногою, а тепер довелося вчитися робити все лівою.
Найважче
було рукам — вони просто не звикли до такого навантаження. Хлопці вже
виконували різні вправи, і я намагався рівнятися на них. Мені казали: «Куди ти
поспішаєш? Вони вже давно займаються, а ти хочеш усе освоїти в перший день». Тому спочатку я
тренувався окремо, та
наприкінці кожного заняття обов'язково долучався до двосторонньої гри, щоб
поступово звикати до темпу команди. Часто я не
втримувався на милицях і падав, тому лікарі та Богдан спеціально показували, як
правильно приземлятися, щоб не пошкодити травмовану ногу. На газон тоді летіли
всі, але
ми щоразу підводилися й продовжували грати.
Перше
тренування видалося надзвичайно важким, та
з кожним разом ставало дедалі легше. У команді є свої лікарі, які постійно
стежать за нашим станом. Медична допомога, фізична реабілітація, масажі — усе
там організовано на найвищому рівні.
Увесь
цей час головною опорою для Ярослава залишалася родина. Підтримку дружини та
дітей він відчув із перших хвилин після поранення.
—
Ще тоді, коли накладав турнікет, розумів, наскільки все серйозно, хоча нога ще
була на місці, — згадує військовий. — А вже в лікарні в Ізюмі, щойно прийшов до
тями, насамперед відкинув ковдру, щоб переконатися, що вона на місці. Побачив
її — і відчув величезне полегшення. Одразу написав
дружині, що поранений, але живий. У відповідь отримав: «Не переживай. Дізнайся,
де будеш, і ми до тебе виїдемо». Уже наступного дня після операції вона
залишила всі справи, взяла маму й приїхала до Харкова. Ми були разом там, а
згодом — і у Львові.
Ярослав
зізнається: саме дружина не дозволила йому замкнутися в собі й просто
відлежуватися.
—
Вона постійно повторювала: «Треба ходити, працювати, не сидіти на місці. Ти не
інвалід!» Я питав: «А хто ж я тоді?» Вона відповідала:
«Ти людина з інвалідністю, але не інвалід. Треба щось робити, шукати себе,
рухатися вперед».
Другим
домом для Ярослава стала футбольна команда, де всі мають схожий життєвий
досвід. Коли бачиш, як побратим швидко біжить чи сильно б'є по м'ячу,
з'являється бажання працювати ще більше, щоб наздогнати його. Усі там живуть
далі: хтось працює, хтось повернувся до служби.
Сьогодні
Ярослав не сприймає спорт як роботу чи обов'язок — гра приносить йому величезне
задоволення. Але справжнє щастя він знаходить удома, поруч із рідними.
—
У мене немає права сісти й скласти руки. У мене ростуть дві доньки, і я мушу
поставити їх на ноги, допомогти знайти своє місце в житті. Вони вже у восьмому
класі — дівчатка-двійнята. Незабаром закінчуватимуть школу, тож треба думати
про їхнє майбутнє та навчання, — розповідає Ярослав. — І знаєте, коли їм щось
потрібно або щось болить, вони приходять і кажуть лише одне слово: «Татку».
Саме це слово робить мене по-справжньому щасливим.
Тим,
хто сьогодні проходить реабілітацію після поранення, Ярослав радить не втрачати
віри в себе.
—
Усе у ваших руках. Як ви себе налаштуєте, так і житимете далі. Якщо закриєтеся
в чотирьох стінах — постійно жалітимете себе. Здаватиметься, що всі вам щось
винні. Але ніхто нічого не винен. Треба вставати й брати своє.
Сьогодні
значну частину свого життя Ярослав присвячує ампфутболу. Саме на футбольному
полі, зізнається він, почувається по-справжньому вільним.
—
Бачу м'яч, бачу команду і не помічаю жодних перешкод. Я ж у футболі ще зі
школи. Моя перша думка, коли підірвався й накладав турнікет, була: «Як я тепер
гратиму? ».
Любов
до футболу згодом привела його й до тренерської роботи. У Рогатині, в
громадській організації «Крила надії», Ярослав певний час працював із дітьми
військовослужбовців, які загинули або зникли безвісти.
—
Тоді було більше вільного часу й бажання спробувати себе в ролі тренера. Ми
збиралися раз на тиждень: спочатку ганяли м'яча на штучному полі, а коли
похолодало — перейшли до спортзалу.
Спочатку
на тренування приходило чимало дітей, однак згодом їх ставало дедалі менше. Та
й у самого Ярослава часу майже не залишилося: постійні збори, тренування та
виїзди змусили поставити заняття на паузу.
Повернувшись
до активного життя, Ярослав по-іншому подивився і на питання безбар'єрності. На
його думку, зміни в невеликих громадах варто починати з найнеобхіднішого —
забезпечення доступності громадських просторів.
—
Передусім потрібно забезпечити безбар'єрний доступ до магазинів, лікарень,
міської ради та всіх адміністративних будівель, куди люди звертаються
найчастіше.
Він
помічає, що певні зміни в Рогатині вже відбуваються. У центрі міста облаштували
паркомісця для людей з інвалідністю, яких раніше не було, а біля окремих
будівель почали встановлювати підйомники.
—
Для мене це не проблема — можу залишити автомобіль трохи далі й пройтися. Але є
люди, для яких це справді важливо. Потроху зміни відбуваються. Думаю, далі буде
ще простіше.
Говорячи
про майбутнє, Ярослав насамперед згадує побратимів, із якими хотів би
зустрітися після війни.
—
Це моя перша мрія — сісти й просто поговорити з ними по душах. На жаль,
декого з хлопців уже немає. Інші поранені, зараз удома, хтось перевівся до
інших підрозділів. З мого відділення, з яким я особисто воював, не залишилося
нікого — того складу більше не існує. Тому після війни я
найбільше хочу побачитися зі своїм командиром роти та тими хлопцями, які
вижили.
Вероніка Скорбач, студентка факультету журналістики
Львівського
національного університету імені Івана Франка.
Фото:
