Знову лунає Дзвін пам’яті на Прикарпатті
Знову лунає Дзвін пам’яті на Прикарпатті. Він б’є не просто в бронзу — він б’є у серце. Важкий, як материнське горе. Гіркий, як сльоза, що тихо скочується щокою батька. Цей звук — мов останній подих, що завис у тиші. Сьогодні під його дзвін ми згадуємо Героїв, які більше не з нами, але назавжди — у нас.
Хвилина мовчання важить більше, ніж тисячі слів. Любомир Новіцький… Ім’я, яке промовляється з болем і трепетом. Юнак із Підкаменя, якому навіки 28. Воїн, який не встиг постаріти, востаннє обійняти маму, не встиг повернутися з бою. Його життєвий шлях обірвався далеко від дому — у вогні бою біля села Мала Локня на Курщині.
14 травня 2024 року Любомира було мобілізовано до лав Збройних сил України. Мужньо ніс службу у складі 3 розвідувального відділення 2 взводу розвідувальної роти командування десантно-штурмової бригади. Навідник. Захисник. Він виконував надзвичайно відповідальні завдання, серед яких — курський бій, що став для нього останнім. 17 вересня 2024 року — день, коли наш земляк увійшов до строю Вічності.
Сьогодні нагороду, яка мала б лежати в долоні воїна, тримає в руках заплакана мама. Орден «За мужність» III ступеня — символ, у якому вмістилося все: біль, гордість, безмежна любов і непоправна втрата.
Любомир залишив по собі більше, ніж сліди на землі. Він залишив світло — у серцях тих, хто знав його як доброго сина, надійного брата, вірного друга, побратима, який не зраджував навіть у найстрашніші миті. У нього було життя. І він віддав його — за нас.
Ми не маємо права звикати до втрат. Наш обов'язок жити так, аби бути гідними жертовності таких, як Любомир. Бо це не просто ім’я в списках полеглих. Це серце, сповнене правди і відваги, молодість, яка згоріла, не встигнувши розквітнути. Це - Герой, який постійно в наших душах.
Вічна пам'ять тобі, Воїне!
Фото:
