ПРО ЖИТТЯ: Колір неба, або Мистецтво тримати світло
...
У музеї Миколи Угрина-Безгрішного в Рогатині тихо. Така особлива тиша буває перед народженням чогось важливого. На полотнах завмерли свіжі півонії, розгортають пелюстки іриси, сонцем світиться місто. Фарба зберегла рух руки, мить натхнення, відчуття чиєїсь присутності у цьому світі. Здається, варто лише затримати погляд трохи довше — і квіти почнуть пахнути, сонце торкнеться обличчя теплом…
За кілька хвилин тут відкриється світ барв Надії Верстин. У ньому багато кольорів, та один усе-таки переважає — колір неба. Неба, яке подарувало цьому світові надзвичайно талановиту людину.
Є люди, які дивляться на світ і бачать його таким, яким він є. А є ті, хто здатен побачити, яким він міг би бути. Мистецтво, мабуть, і починається саме там — на межі між реальністю та внутрішньою потребою зробити його світлішим. Надія Верстин уміє знаходити світло.
Її шлях до цього вміння розпочався задовго до першого персонального вернісажу. Під час відкриття виставки мама художниці згадувала, що Надя почала малювати ще в дитинстві: у п’ять років розмальовувала все в хаті. І, певно, це було щось більше, ніж дитяча непосидючість, — нестримне бажання надавати звичайним речам барв і перетворювати їх на щось своє. Відчувши доньчине захоплення, мама підтримала його, як і згодом чоловік, близькі люди.
Важливу роль у становленні майбутньої мисткині відіграв і вчитель образотворчого мистецтва Рогатинської гімназії імені Володимира Великого Ігор Васильович Люлька. Саме його діяльність стала поштовхом до розвитку творчих здібностей дівчини й остаточного формування її прагнення стати художницею.
У 2003 році Надія закінчила Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника за спеціальністю «Образотворче декоративно-прикладне мистецтво». Згодом були роки професійної праці, пошуків і відкриттів, невидимих для стороннього ока розмов із кольором.
І ось одного дня все це зібралося в залах музею Миколи Угрина-Безгрішного під назвою «ПроЖиття». У самій назві — ціла філософія: життя, прожите крізь мистецтво, і мистецтво, народжене з життя.
Перша персональна виставка — це завжди більше, ніж презентація робіт. Це мить, коли людина дозволяє іншим увійти у свій внутрішній простір. Показує не лише те, що створили її руки, а й те, що роками носила в собі. Тому того дня в музеї зібралися найближчі Надії люди: рідні, колеги, друзі, ті, кого її творчість уже встигла торкнутися до глибини душі. Лунали слова вдячності, привітання й добрі побажання. Від імені міського голови Сергія Насалика до художниці звернулася секретар міської ради Христина Сорока, вручивши їй подяку за багаторічну працю.
Та, мабуть, найважливіше в таких зустрічах — невловиме відчуття, коли люди, дивлячись на твої роботи, раптом упізнають у них щось своє. Колега-художник Василь Моржуль сказав під час відкриття: «Ми навіть не уявляємо, що наші картини лікують чиїсь душі».
Ці слова можна було б сприйняти як красиву метафору. Та є речі, які сьогодні не потребують пояснень. Ми живемо в країні, де біль давно перестав бути абстрактним поняттям. Він має імена й обличчя, живе в повідомленнях, на які чекають.
Серед робіт Надії є одна особлива. Її художниця подарувала матері полоненого воїна — як знак підтримки й надії. За цією роботою стоїть нестерпне чекання родин оборонців «Азовсталі», які досі моляться про повернення найрідніших із полону. У ній — біль тих, хто оплакує полеглих, материнська любов, яка не вміє змиритися з невідомістю, і віра, що не дозволяє згаснути надії.
Чи може картина повернути сина матері? Чи може колір розірвати ґрати, скоротити відстань, зупинити війну? Ні. Але воно здатне на інше: нагадати людині, яка втомилася чекати, що вона не сама; обережно торкнутися болю, якого інші бояться; сказати без слів: я бачу твоє горе, я з тобою думками.
Творчість Надії Верстин давно вийшла за межі майстерні й стала частиною життя Рогатина. Її професійний шлях охоплює різні грані образотворчого мистецтва. З 2005 до 2017 року вона працювала у видавництві «Діана плюс» художницею та дизайнеркою-верстальницею періодичних видань, зокрема створювала схеми вишивок. А з 2017 року передає свої знання дітям у Рогатинському центрі дитячої та юнацької творчості, де керує студією образотворчого мистецтва та гуртками «Комп’ютерна графіка» і «Виготовлення іграшок».
Мурал біля пам’ятника Тарасові Шевченку зберігає пам’ять про працю художників краю, серед яких і Надія Верстин. Розписана нею гончарна майстерня музею «Опілля» додає барв простору, де традиція зустрічається з творчим пошуком. Казкова стіна одного з міських дитячих садочків дарує малечі можливість щодня прокидатися серед кольорів. А ще є численні роботи, створені разом із вихованцями центру, — свідчення того, що для Надії мистецтво не лише спосіб самовираження, а й можливість відкривати дітям власний світ творчості.
Скільки дитячих мрій пройшло крізь руки Надії Верстин? Скільки маленьких художників уперше повірили, що їхні малюнки мають цінність? Ми не знаємо. Як не знаємо й того, скільки робіт мисткині вже знайшли нові домівки в різних куточках світу. Скільки її творів продали на благодійних аукціонах у Рогатині, аби підтримати наших захисників на передовій.
Але, можливо, кількість тут узагалі не головне. Важливіше те, що творчість перестала бути лише особистою історією художниці. Вона стала частиною спільного життя громади —його пам’яті та культурного обличчя.
Того дня в музеї було багато теплих слів. Та серед усіх привітань особливо промовистою здавалася одна деталь. У руках директорки музею Миколи Угрина-Безгрішного Тетяни Петрів був новий витвір — глечик із гончарної майстерні музею «Опілля», який нещодавно розписала Надія Верстин. У цій деталі — ще одне свідчення того, що перша персональна виставка зовсім не обов’язково стає підсумком. Радше це продовження, відчинені двері, за якими чекає ще багато невідомого, ще не намальованого, ще не сказаного.
Ми не знаємо, якими будуть наступні роботи Надії Верстин. Але вже сьогодні можна сказати: у Рогатині є людина, яка вміє перетворювати внутрішнє світло на видиме й ділитися ним з іншими.
Небо на полотнах художниці не обіцяє, що бурі не буде. Але воно залишається над нами. І нагадує: навіть тоді, коли темніє, є на що сподіватися.
Фото:
