Воїну Назару Скорбачу вручили «Золотий хрест» та відзнаку «За поранення»
...
Зал міської ради готується до 74-ї сесії. Засідання ще не розпочалося, але тиша вже промовляла. У звичній передсесійній метушні — папери, погляди, короткі фрази. І раптом увагу привертає інше: поруч сидять двоє військових у формі. Батько Михайло і син Назар.
У них схожа постава, усмішка, вираз очей — той особливий погляд людей, які бачили фронт. Але тиша всередині кожного — своя. Батько дивиться так, ніби кожен рух сина для нього є продовженням молитви. Син — спокійно і стримано, бо давно навчився тримати все пережите в собі. Поряд із ними — найнадійніший тил, який у таких історіях завжди нагадує окрему лінію фронту: мати, дружина, донечка. Вони тримають цей світ не менш міцно, ніж будь-яка броня. Вони вміють чекати. А чекання і підтримка — це теж спосіб воїна вистояти у війні, про який говорять надто рідко.
Сьогодні Рогатинська громада вшановує свого захисника — молодшого сержанта Назара Михайловича Скорбача.
За кілька хвилин його ім’я пролунає з трибуни. Зала підведеться, а міський голова Сергій Насалик вручить воїну дві високі нагороди: нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест» та відзнаку Міністерства оборони України «За поранення».
Назар Скорбач став на захист України у березні 2022 року. Пройшов ті ділянки фронту, де слово «гаряче» давно перестає бути метафорою, а земля не встигає загоювати рани від вибухів: Покровський напрямок, Авдіївка. Місця, назви яких звучать, мов удари. Захисник служив командиром відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів взводу безпілотних авіаційних комплексів у складі 71-ї окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ. 4 червня 2025 року поблизу села Стецьківка на Сумщині під час виконання бойового завдання Назар отримав поранення. Та навіть це не похитнуло його вірності військовій присязі та Батьківщині.
Сьогодні він стоїть у залі з нагородами в руках. Руки трохи напружені — не від ваги металу, а від ваги моменту. І промовляє: «Служу народу України». У такі миті ці три слова завжди звучать по-особливому. Як короткий підсумок усього, що стоїть за ними: витримка, втрати, мужність та обов’язок, який не знає вихідних.
І в цій залі, де зазвичай говорять про бюджети, комуналку та господарські справи, раптом особливо відчувається те, що часто залишається непомітним: якою дорогою ціною оплачена тиша, у якій ми можемо жити і працювати щодня.
Поряд бачимо його батька. У погляді — гордість і щось значно глибше. Можливо, мовчазне усвідомлення того, що син став частиною історії, яку ніхто не обирає, але яку доводиться проживати до кінця.
Бачимо очі найдорожчих жінок — матері, дружини, донечки. У них той особливий вираз, коли любов, радість і спогади стоять поруч. Адже вони пам’ятають дні, коли телефон мовчав надто довго, коли кожен звук повідомлення міг принести або надію, або біль.
У такі моменти війна перестає бути десь далеко. Вона входить до приміщення Рогатинської міської ради разом із людиною, яка пройшла її особисто. І тоді стає зрозуміло: кожне «доповідаю», кожне «виконано», кожне «повернувся» — це не просто службові слова. Це частини життя нашого земляка.
Та найважливіше в цій події — не нагороди на грудях. Найважливіше — Людина, яка була там, де сьогодні Україні найтяжче. Саме про це промовисто свідчать «Золотий хрест» і відзнака «За поранення».
У нагородженні, що відбулося сьогодні, є проста й тиха правда: героїзм не виглядає так, як у кіно. Він має обличчя звичайної людини. Він виглядає як наш земляк Назар Скорбач.
Фото:
