Її найбільша мрія — бачити свою сім'ю разом
...
У будинку
тихо. Маленький син солодко спить. Телефон лежить поруч. Екран темний уже
кілька годин. Оксана Петрик не відводить від нього погляду. Вона знає цю тишу і
намагається не дозволяти страху брати гору. Її чоловік — на фронті…
Війна в житті
цієї молодої жінки не почалася у 2022-му. Вона просто перемістилася в інші
регіони України. Колись Оксана пам’ятає себе дівчиною контрактника під час АТО.
Тепер — вона мама й дружина у час повномасштабного вторгнення. У неї трирічний
син, якого треба вкладати спати, годувати, обіймати — навіть у ту мить, коли
немає зв’язку з її Віталієм.
У Лучинцях
життя триває день за днем. Із речами, які потрібно робити, і думками, які
доводиться відганяти. Щодня Оксана вчиться бути сильною, знаходити опору в
маленьких моментах. І чекати на нього, чоловіка з 22-ї окремої механізованої
бригади, який боронить їхній дім.
Про страх,
витримку і життя між дзвінками з фронту — в інтерв’ю з Оксаною Петрик.
— Пані Оксано, розкажіть, якою була
Ваша сім’я до війни?
— Для нашої родини війна почалася
до того, коли це стало «мейнстрімом». Мій чоловік був в АТО: у 2016 році
підписав контракт і став до лав ЗСУ, служив Україні три роки. Тоді ми лише
почали зустрічатися. Він закінчував четвертий курс, а я -
магістратуру. Через три місяці Віталік пакував речі на донецький напрямок — у
район Донецького аеропорту, Пісків. У ці роки я, власне, отримала досвід бути
партнеркою військовослужбовця.
Після завершення контракту чоловік
звільнився зі Збройних сил, і ми мали приблизно два роки нормального життя.
Спокійного. Домашнього. А далі —
повномасштабна війна. Так сталося, що саме за два тижні до її початку ми
дізналися, що станемо батьками. Чоловік ще встиг побути поруч під час народження
сина, допоміг мені після важких пологів. А вже влітку, коли малому було пів
року, його мобілізували. Знову пішов служити: спочатку — у Першу Галицько-Волинську
радіолокаційну бригаду, працювали з повітряними цілями, створювали безпечний повітряний простір над певними ділянками. Через рік його перевели до бойової 22-ї окремої механізованої
Миколаївської бригади.
— Чоловік знову пішов на фронт,
що Ви відчували?
— Це зовсім інший досвід порівняно
з АТО: рівень небезпеки зріс, масштаби війни значно більші. У 2016-му ми були
лише молодятами — інша відповідальність. Я, звісно, підтримувала його: ми купували
форму й необхідне, адже забезпечення тоді було гіршим, ніж на початку
повномасштабної війни. Зауважу, що у наших стосунках ми завжди партнери, усе
ділимо навпіл. Та коли він пішов захищати країну, більшість побуту лягла на мої
плечі. До того ж є дитина — відповідальність за маленький світ 24/7,
здебільшого самотужки. Це непросто. Але розумію: Віталіку важче, на ньому
відповідальність за країну. Тому намагаюся бути підтримкою. Щоразу ми ділимося
тим, що нас турбує. Крім того, розумію, як важливо йому залишатися в контексті
цивільного життя, тож розповідаю про нашу з синочком щоденну рутину й нові
досягнення.
- Ранок 24 лютого Оксана зустріла в Івано-Франківську від вибухів на аеродромі, маючи вже зібрану «тривожну валізку». Особливого драматизму цій події додало те, що лише за два тижні до цього вона дізналася про свою довгоочікувану вагітність.
— У часі АТО
багато військових говорили: «Якщо не зупинити війну повністю, вона піде далі».
Коли в інформаційному просторі з’являлися тривожні сигнали про повномасштабне
вторгнення, чи відчували, що це справді станеться?
— За рік до повномасштабного
вторгнення ми настільки поринули в сімейне життя, що ніби відгородилися від
усього іншого. Чоловік уже відійшов від служби, більш-менш відступила пандемія
і ми зосередилися на родині. Довго не виходило з дітьми — за медичними показами
шансів майже не було, тож уся наша увага була саме на цьому. Водночас:
облаштування дому, ремонт, робота, навчання. Мій чоловік — дуже позитивна
людина. Навіть якби настав кінець світу, сказав би: «Все буде добре». Він
просто не допускав думки про настільки масштабні бойові дії.
Хоча своєрідні «сигнали» були.
Чоловік моєї сестри, теж військовий і учасник АТО, ще з осені постійно казав:
«Зберіть хоча б тривожну валізку». Я відповідала: «Яка валізка? Про що ти?». Та
22 лютого з’явилося внутрішнє відчуття тривоги. Подумала: «А складу я ту
валізу» — про всяк випадок.
У ніч на 24-те не могла заснути. Було
дуже тривожно фізично, аж до нудоти. Близько 3-ої ночі прокинулася з відчуттям незрозумілої тривоги та напруги, що не могла пояснити. О 7-й ранку задзвонив
будильник чоловіка. Я схопила телефон, відкрила новини — і побачила: обстріли,
вибухи, аеропорти. Розбудила Віталіка і кажу: «Війна скрізь». Він спочатку
навіть збирався на роботу, писав начальству. А я вже бігала з рюкзаком,
складала туди документи, додаткові речі, гроші.
Ми живемо недалеко від аеропорту в
Івано-Франківську, тому вирішили їхати до батьків. Він вийшов заводити машину —
і за кілька хвилин пролунав вибух зовсім поруч. Я стояла в коридорі й буквально
завмерла. Чоловік забіг у приміщення — і ми разом із сусідами спустилися в
підвал. Потім пролунало ще кілька вибухів. Тоді стало остаточно зрозуміло:
війна прийшла далі. Реальність змінилася. І, мабуть, було ілюзією думати, що
бойові дії тільки на сході держави, вони не торкнуться наших регіонів.
Згодом ми виїжджали об’їзними
дорогами до батьків. Сестра з чоловіком приїхали зі Львова: він привіз її — і
того ж дня поїхав на фронт. Було непросто. Через сильний стрес тоді з дитиною ледь
не сталося найгірше. Вся моя вагітність була дуже важкою.
— Як виглядають Ваші
найтривожніші моменти?
— Раніше, вони заходили на позиції на 4–5 днів. Це ще якось можна було
витримати. Зараз бойові завдання тривають набагато довше. Найважче — коли
зникає зв’язок з чоловіком.
На початку березня ворожий дрон
влучив у їхній Starlink, тож повністю втратили контакт із зовнішнім світом. Ти
пишеш повідомлення — воно не прочитане. Минає година, друга, третя… І хоч би
які техніки самозаспокоєння застосовував — нічого не допомагає.
Особливо важко вечорами, коли
вкладаєш дитину спати. Дивишся на годинник — вже 23:00, а він не відповідає. І
раптом приходить повідомлення з невідомого номера. Це той момент, коли все
всередині стискається: швидше за все, хтось із бригади. Початок: «Добрий
вечір…» — і одразу думаєш, що погані новини, напевно, так не починають. Далі:
«З Віталієм усе добре», проблема з Starlink. Стає легше дихати…
Зазвичай контакт з Віталієм є хоча
б раз чи двічі на день. Він командир відділення ударних БпЛА. Іноді, коли ми спілкуємося, він чує по рації,
як хлопці передають голосові повідомлення своїм дружинам через командування —
просто щоб ті знали, що вони живі. Я бачу, як чоловіка це зачіпає емоційно…
— Як Ви
справляєтеся з ночами, коли здається, що весь світ тремтить?
— Чесно, не знаю, що саме мене тримає, бо бувають дуже різні моменти. Як
заспокоююсь? Дивлюся на сплячого сина і розумію: зранку треба бути в ресурсі,
бо він прокинеться, і поряд має бути адекватний дорослий. Ця відповідальність
не дає «розсипатися». Ще допомагають молитви — кожен знаходить свої слова, що
тримають. Для багатьох дружин військових опора — діти або віра. Бо вибору
немає: треба жити далі, піклуватися, працювати. Я, наприклад, теж працюю.
Був період, коли мені було дуже
складно, ходила на терапію. Це допомогло трохи зменшити тривогу, зрозуміти, як діяти
зі своїми емоціями і нав’язливими думками. Після цього стало легше, але все
одно буває по-різному, постійні емоційні гойдалки. Іноді він не виходить на
зв’язок цілий день, я спокійна, є внутрішнє відчуття, що все добре. А буває
навпаки: не відповідає годину — і в голові вже накручується найгірше.
- Оксана докладає зусиль, щоб у дитини був зв'язок з батьком, навіть якщо той далеко. Вона використовує маленькі «ритуали» присутності: п’ють воду з «татової» помаранчевої чашки, дивляться на спільні фото, а син знає, що татко зараз відсутній, бо «є поганці і він мусить з ними справлятися».
— Як Ви
зберігаєте присутність Віталія вдома?
Можливо, маєте маленький «ритуал», що допомагає відчувати його поруч?
— Не робила цього спеціально, але
привезла з квартири у Франківську нашу фотографію і повісила її у спальні. Це
перше фото, яке подарувала йому на місяць стосунків. Знаєте, коли ще в юності
все таке дуже романтичне. Там колаж, де ми молоді, безтурботні. Син завжди
питає: «А це з татом? А де я тут?» Йому цікаво, як це — його немає на
світлинах.
Також облаштувала невеликий
куточок із речами чоловіка: прапори бригади і взводу, його нагороди — усе, що
він привозить. Раніше також лежали рюкзаки з формою, і я перекладала їх, щоб
усе було охайно. Тепер вони мають своє окреме місце в будинку.
Ще люблю пити з його чашки — у
нього є маленька помаранчева (жінка посміхається – Ред.). Або даю синові воду з
неї. Він знає: це татова чашка. Такі дрібні моменти створюють відчуття
присутності. Найбільше стараюся заради сина — щоб він відчував, що батько
поруч, навіть коли далеко.
Зараз він старший і більше
розуміє. Колись казав, що тато повернеться і буде жити в машині, бо завжди
бачив його за кермом або у бліндажі. Тепер знає: тато далеко, бо є «поганці, з
якими він мусить боротися». Але все одно бачу, що дитині бракує тієї сімейної
моделі, про яку ми з чоловіком мріяли. Тому стараюся, щоб син завжди відчував
зв’язок із батьком. Якщо є можливість — обов’язково відеодзвінок, привітатися.
У них тепер свої спільні жарти з’явилися, і я постійно нагадую: «Це тебе татко
навчив», «Так татко каже».
Не хочу, щоб для сина тато був
чоловіком, який раз на пів року приїжджає додому. І добре, якщо приїжджає… бо є військові, які
майже не мають такої можливості.
—
Дедалі більше жінок чекають свою другу половинку з війни. Що порадите їм, щоб
зберегти спокій і внутрішню силу під час очікування?
— Насамперед — будувати внутрішню
опору. Знайдіть те, що дає сили прокидатися щодня: діти, робота, будь-яка
справа. Не вимагайте від себе бути «ідеально сильною». Бути вразливою,
втомленою, розгубленою — цілком нормально.
Війна та бойовий досвід буквально
перепрошивають людину. Потрібно прийняти, що і ви, і ваш чоловік змінюєтесь.
Іноді можна не розуміти одне одного — і це теж нормально. Кожна зустріч після
розлуки — ніби нова. З одного боку, це романтично, а з іншого — складно, бо ви
вже трохи інші всередині. І потрібно розуміти, що після повернення з війни доведеться
будувати все спочатку.
Також необхідні терпіння, віра та
прийняття. Дуже важливо близьким військових — мати оточення, яке підтримує.
Якщо люди вас ранять — можна обмежити спілкування з ними. Я, наприклад,
перестала спілкуватися зі знайомими, з якими дружила роками, бо не мала сил
пояснювати очевидне. Натомість цінними стають ті, хто просто поруч: хто питає
«як ти», підтримує, делікатний у висловлюваннях.
- Оксану Петрик відзначили нагородою «Берегиня воїна» за її підтримку. Вона ставиться до цього з вдячністю, але водночас із сумом, зазначаючи, що хотіла б бачити в залі більше цивільних, які б так само допомагали війську за покликом серця, а не «від безвиході, як це часто доводиться робити дружинам військових».
—
Що для Вас означає бути «Берегинею воїна»?
— Чесно кажучи, ця нагорода стала для мене несподіваною — ніколи не думала, що
її отримаю. Відверто, я б усі відзнаки віддавала нашим захисникам і захисницям,
які зараз на лінії зіткнення.
Тому мої відчуття «двоякі». З
одного боку, безмежно вдячна 22-й бригаді за те, що пам’ятають і підтримують у
такий приємний спосіб — для мене це дуже цінно. З іншого боку, трохи сумно: у
залі хотілося б бачити більше цивільних, відзначених бойовими бригадами за
постійну допомогу.
Як дружина військового я вже
активно долучена до цього процесу — не можу не допомагати, не організовувати
збори на техніку чи авто. Кожна дружина захисника це робить, бо хоче вберегти рідну
людину. Тому особливо приємно бачити поряд краян, які не зобов’язані, але обирають
допомогу серцем.
Хоча підтримка відчувається дуже
реально. У мене невеликий блог — близько тисячі підписників, але коли відкриваю
збір, люди відгукуються. Наприклад, коли мого чоловіка перевели в 22-гу
бригаду, терміново потрібно було зібрати кошти на кращу амуніцію, ніж надає
армія. Усього за два дні «в банку» надійшло понад 200 тисяч гривень — він
отримав усе необхідне.
Тоді я зрозуміла, наскільки люди
готові допомагати. Друзі, знайомі, оточення долучаються. Не можна сказати, що
всім цивільним байдуже — просто вони не живуть війною щодня. У кожного є
робота, сім’я, проблеми. Люди живуть у цьому складному часі як можуть. Але для
сімей військових важливо відчувати, що суспільство поруч день у день. Коли
бачиш залученість і розуміння — стає легше нести емоційний тягар війни.
— Чого, на Вашу
думку, не вистачає від цивільного суспільства родинам військових?
— Напевно, більшої чутливості й ініціативи. Розуміння, з чим стикаються сім’ї
захисників. Іноді достатньо просто запропонувати допомогу: підвезти, щось
привезти… Особливо коли людина сама з дітьми. Не чекати, поки попросять. Бути
підтримкою для знайомих, кумів, братів, друзів…, та їхніх родин, поки вони
служать. Це не складна річ, проте надзвичайно важлива. Пам’ятаю один випадок,
який мене дуже розчулив. Подруга в селі дізналася, що мого чоловіка відпустили
на кілька днів додому. Тож цілий день стояла на кухні, пекла пиріжки для Віталіка
та його побратимів. Тоді просто подзвонила зі словами: «Вийди, маю тобі щось
передати». Коли я побачила ту велику коробку, зі сльозами в очах питаю: «Ти
що?». «Цілий день робила, боялася не встигнути», — відповіла вона.
Я зайшла додому, просто стою і плачу,
кажу мамі: «Вона напекла пиріжків». Це був для мене дуже сильний прояв
підтримки — навіть у такій простій формі.
Крім того, важко, коли стикаєшся з
недоречними питаннями та нерозумінням. Наприклад, тригерять запитання людей: «А
скільки чоловік заробляє?», «А скільки ви вже заощадили?», «Чому не купляєте квартиру?».
Я завжди жартую: якщо дружина військовослужбовця працює, то, мабуть, там не
такі вже й мільйони дають…
- Найбільша мрія цієї жінки— бачити сім’ю разом у спокійному, мирному світі, де можна планувати завтрашній день без військових рюкзаків.
— Наші думки й слова мають
властивість ставати реальністю. Тому поговорімо про щось добре. Якою Ви бачите
свою сім’ю після перемоги?
— Я знаю, що нам ще багато кроків до цього, але точно хочу бачити її в повному
складі — це 100%.
Мабуть, у мене вже нема таких
глобальних мрій, як раніше. Боже, яка я була наївна до повномасштабного
вторгнення: хотілося і те, і те. Тепер, коли молюся, прошу лише про одне — щоб
з сином і чоловіком було все добре. Бо коли з ними все гаразд, я можу звертати
гори: з’являється фізичний і моральний ресурс працювати, досягати цілей,
заробляти гроші.
Головне — знати, що ми живемо в
спокійному, мирному світі і можемо планувати завтрашній день разом із сім’єю. Бо
зараз завжди є розуміння, що будь-якої миті доведеться пакувати чоловікові військовий
рюкзак, пояснювати дитині, чому тато довго з нами не живе — і це дуже важко.
Хотілося б, щоб усі ми нарешті мали майбутнє без війни.
Не обов’язково, щоб Україна після
бойових дій ставала «як у Дубаї». Навіщо нам це? Хай буде просто Україна, де ми
живемо спокійно — без цього воєнного хаосу і великих втрат. Хай кожен
дочекається своїх рідних з війни живими…
Фото:
