Володимир Гунчак. Один із «Птахів Мадяра»
...
У східному небі українського світу ширяв дрон. Маленька темна крапка на тлі сірого горизонту — але за нею стояло людське серце. Виснажене роками війни, воно щоразу піднімало машину в небо з однією-єдиною думкою: щоб син ніколи не бачив того, що бачив батько. Щоб слова «Ірпінь», «Буча», «Херсонщина», «Донеччина» для нього були лише назвами на карті, а не шрамами пам’яті.
17 лютого 2026 року життя молодшого сержанта Володимира Гунчака обірвалося під час бойового завдання на Добропільському напрямку Донецької області — від влучання ворожого дрона. І в цій гіркій іронії війни є щось нестерпно болюче: воїн, який «керував небом», загинув від удару згори, коли висота на мить стала чужою…
Із розповідей рідних відомо, що Володимир Богданович Гунчак народився 15 лютого 1995 року в селі Лучинці на Рогатинщині. Ріс веселим і добрим хлопцем — постійно із щирою усмішкою, яку пам’ятають однокласники Лучинецької школи, друзі, сусіди. Любив спорт і риболовлю, писав вірші. У його рядках не було війни — тільки життя, яке розквітало.
У 2010–2013 роках наш земляк здобув фах електрослюсаря з ремонту торгового обладнання у Бурштинському торговельно-економічному коледжі. Працював у ТОВ «Укрлісекспорт», створив молоду сім’ю, яку неймовірно любив та оберігав. Радів успіхам маленького синочка.
Із 2017 року його професійний шлях був пов’язаний зі світлом — працював електромонтером повітряних ліній у компанії «STRUCTUM». Люди, схожі до нього, зазвичай тримають країну на плечах тихо: лагодять, з’єднують, підтримують.
Володимир ніколи не мав нічого спільного з армією, зі зброєю. До повномасштабної війни… Та є миті, які розділяють життя на «до» і «після». Для захисника Володимира Гунчака таким переломним моментом стала правда звільнених міст. Після деокупації Бучі, Гостомеля й Ірпеня він поїхав туди з робочою поїздкою. Побачив розбиті вулиці, спалені будинки, порожні дитячі кімнати — війну без телевізійних фільтрів. І повернувся додому вже іншою людиною.
29 червня 2022 року чоловік вирішує взяти до рук зброю. Не через ненависть, а через любов. Не міг дозволити, щоб його дитина колись побачила те, що побачив він. Молодий тато мріяв, щоб син дивився в мирну блакить і бачив там лише птахів.
Після навчання у військовому навчальному центрі у Старичах та в Англії Володимир став морським піхотинцем 35-ї окремої бригади імені контрадмірала Михайла Остроградського. Опанував нову стихію — простір дронів: авіарозвідку, ураження цілей, FPV-камікадзе, скиди, «Бабу Ягу»… Він став одним із тих, хто бачить поле бою згори: точно, без права на помилку. Згодом його перевели до підрозділу «Птахи Мадяра» — людей, для яких дрон не просто техніка, а продовження руки й волі.
Захисник воював на Херсонському й Донецькому напрямках. За службу був відзначений численними нагородами, серед яких:
• 5 січня 2023 р. наказом Головнокомандувача ЗСУ — почесним нагрудним знаком «Сталевий хрест»;
• 19 жовтня 2024 р. — почесним нагрудним знаком «Золотий хрест»;
• 10 листопада 2025 р. — відзнакою Міністра оборони України «Хрест Доблесті».
Та жодна нагорода не вимірює того, що означали для родини воїна його голос у слухавці після завдання, теплі обійми в короткі дні відпустки, втомлена усмішка під час відеозв’язку…
На день народження п’ятирічного сина — 30 грудня — батько Володя ще встиг побувати вдома. Відпустка була короткою, мов подих. Він дуже хотів відвідати рідних, поспілкуватися з усіма, вдивляючись у близькі обличчя, ніби намагався запам’ятати кожну рису. Говорив про буденне, про дрібниці, про плани. Наче відчував, що наступної нагоди може не бути.
Кажуть, найбільша мужність — дивитися правді у вічі. Володимир Гунчак дивився у вічі війні з твердим розумінням: хтось мусить зупинити темряву. Він не шукав героїзму — він боровся за майбутнє свого сина.
Йому виповнився лише тридцять один. Війна забрала чоловіка у дружини, сина — у батьків, батька — у маленького хлопчика, який ще довго чекатиме знайомих кроків за дверима. Вона забрала його голос із дому. Та є речі, які війні не під силу знищити.
Українські герої не «вимірюються» датами народження і смерті. Вони вимірюються тим, скільки світла залишили після себе. Володимир був людиною, для якої добра справа означала більше, ніж обіцянка. Людина честі. Людина дії. Для нього не існувало невирішуваних проблем — лише ті, що потребують часу і зусилля. А таких мало!
І поки над Україною сходить сонце, поки в маленьких містах і селах прокидаються діти, які не знають, що таке окупація, — у кожному такому світанку є частка його неба. Неба Володимира Гунчака. Батька. Чоловіка. Захисника.
Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким і побратимам Героя. Немає слів, які могли б умістити цей біль. Є лише тиша, що стає важкою, як камінь, і пам’ять, яка не дозволяє забути. Разом із Вами схиляємо голови в скорботі. Нехай Господь огорне Ваші серця тихою силою, дасть витримку пережити найтяжчі дні й збереже в душі теплий спомин про Володимира.
Вічна пам’ять і Царство Небесне Герою.
Про дату та час прощання з нашим Захисником буде повідомлено додатково.
