Дмитро Коцюбайло: любов до України, яка долає смерть
Вервиця Миру та Перемоги пам’яті Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла
Є життя, які не вимірюються роками. Є долі, що палають, як зірки — яскраво, коротко, але вічно залишають спогад у серцях тих, хто бачив їхнє світло.Такою зіркою для України був Дмитро Коцюбайло — «Да Вінчі». Герой, який жив так, ніби знав: кожен день може стати останнім, тож треба прожити його гідно — з Богом і Україною в серці.
У вісімнадцять він пішов на війну добровольцем. Відтоді фронт став його домом, а Україна — душею. У двадцять один Дмитро вже очолив підрозділ, який став легендою — «Вовки Да Вінчі».Він був наймолодшим командиром, але наймудрішим серед багатьох.Безстрашний, щирий, незламний — Воїн честі, який не шукав справедливості.
7 березня 2023 року під Бахмутом його серце зупинилося. Йому було лише двадцять сім…
Та Герої не вмирають — вони лише змінюють форму присутності. Серце Воїна не перестає битися — воно просто перейшло у вічність, у пульс народу, у його пам'ять.
У день, коли йому виповнилося б тридцять, 1 листопада, три громади — Рогатинська, Бурштинська і Галицька — з’єдналися у молитві. Вони взяли до рук вервиці — прості нитки з намистин, що стали символом єдності, віри й пам’яті про «Да Вінчі».
Так народилася «Вервиця Миру та Перемоги» — духовна хода, що з’єднала покоління, міста й серця.
Мабуть, є дещо символічним, що Дмитро Коцюбайло народився саме у день, який Україна асоціює з проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки. Бо такі, як він, Бог дає у світ раз на століття — щоб бути прикладом, щоб бути Світлом, яке не згасає навіть після смерті. Його життя —вервиця мужності, де кожна намистина — це вчинок, молитва, крок великої праці над собою, що веде до Перемоги.
Хода розпочалася на площі Роксолани у Рогатині, де пролунало перше розважання Вервиці.
Як зазначив під час молитви капелан отець Віталій Грицюк:
«Звичайний шнурок може мати особливе значення. Це розуміють пластуни, дивлячись на свій однострій. Вервиця на бронежилеті воїна також є важливим елементом. Чіпляючи її на бронежилет, воїн розуміє: це невидимий шнурок, захист, який об’єднує його з людьми, котрі тут моляться за кожного захисника. Тому ми маємо зрозуміти, що єдність українців має велику силу. Без неї ми слабкі».
Далі шлях Вервиці проліг до Бурштина — до церкви святого Йосафата, Меморіалу Героїв у сквері Небесної Сотні. Крок за кроком, молитва за молитвою, люди йшли до каплички в Бовшеві, де завершили ходу спільною панахидою.
У кожній зупинці жив спогад — про Дмитра, який завжди був поруч зі своїми. Його побратими казали: він не ховався за спинами — він ішов першим.
Цього ж дня у Бовшеві мама Воїна прийняла «Бойовий Хрест Корпусу», яким сина посмертно нагородило командуванням Добровольчого українського корпусу .
Фото:
