Три історії однієї нагороди

...

Чорне авто прямувало до Івано-Франківська. На задньому сидінні виднілася цінна річ, яку невдовзі пригорнуть теплі мамині руки.Не так давно вони розлучилися зі значком назавжди, щоб допомогти Збройним Силам. А водночас - дати шанс комусь ще раз обійняти свого сина, чоловіка, татка…

Жінка, до якої ми з підприємцем Юрієм Земляним 24 травня поспішали на зустріч, була Ірина Гурик – мама загиблого Героя України з «Небесної Сотні» Романа Гурика.

Ця історія про доленосний вчинок, який змінив хід історії, пам’ять, що спонукає батьків жити для інших і добру справу небайдужої людини. А ще у ній – про неочікуваний поворот подій …

Історія перша – «Наш Малий»

Вона розпочинається звично. На вулиці листопад 2013-го. На четвертому поверсі будинку вулиці гетьмана Мазепи, прокидається 19-річний Рома Гурик. Малий (так часто любляче називають його мама й тато) - студент факультету психології Прикарпатського національного університету ім.Стефаника, оптиміст, великий філософ з дитинства.

«Він однозначно досяг би чогось значного, - розмірковує батько Роми Ігор. - У 14 років заявив нам, що хоче повністю дослідити хто така людина. У 14-ть, уявляєте. Відтоді Роман багато читав. Його думки постійно були зайняті Всесвітом та пошуками сенсу життя. Навіть мріяв написати серйозну філософську психологічну книжку, яка б впливала на свідомість людей. Знаєте, Роман завжди не міг розуміти, чому люди вбивають один одного. Казав, що якби не було війни, світ досяг би неймовірного розвитку».

Роман звичайний підліток, який багато експериментує (також із зовнішнім виглядом), вивчає, досліджує, має свій погляд, любить і …друг «желєзобетон». Ким бути – ще не визначився, бо між філософією та морем вирішив обрав стихію. Мріяв стати капітаном далекого плавання, але не вистачило грошей на навчання в польській академії.

«Малий хотів вступити у польський виш. І дуже вперто йшов до цього. За місяць вивчив курс польської, яку репетитор викладала іншим учням два або й три місяці. Самостійно займався над іншими предметами, аби пройти всі тести. Але ввели платне навчання, тож Роман пішов працювати. Планував поновитися у своєму університеті», - пригадує мама Ірина.

В цю мить франківець й уявити не міг, що невдовзі зробить щось незвичайне для країни й залишиться в пам’яті мільйонів. Сьогодні, згадуючи «кучерявого хлопця з «Небесної Сотні», перед очима 20 лютого 2014 року, Київ, Інститутську і фатальний постріл беркутівця у скроню дитині, яка рятувала своїх товаришів.

Батьки зауважують, що син не йшов на Майдан «на емоціях», він розумів все, що коїться, та до останнього хотів бути там.

«Він став шостим у сім’ї Гуриків, хто загинув за Україну. Предки Романа були воїнами УПА, - каже пані Ірина. – Всі ці роки я запитувала себе: чи змогла б зупинити сина, якби знала наступні події? Думаю, ні. Тоді він їхав на Майдан вчетверте. Ми всіма силами старалися відмовити його, але Рома сказав, що має бути там, як ми колись з чоловіком у 2004-му. Він завжди робив, як підказувало серце і старався бути тими змінами в Україні, про які всі говорять».

Сьогодні ім'я Романа Гурика без перебільшення – одне з найвідоміших в його рідному Франківську.

Героя України поховали фактично в центрі міста, в Меморіальному сквері-некрополі. Це особливе місце, колись тут спочивали понад сто Українських січових стрільців, але у вісімдесятих їхнє поховання було знищено. Саме тут, біля місця спочинку Роми, разом із Юрієм Земляним ми зустрілися з мамою, батьком та дідусем Мирославом.

Історія друга – «Хлопець керує процесом»

Вдивляюся у постать юнака зі щитом. На перший погляд, у бронзі - мужній воїн Революції Гідності. Але… Коли в тиші сакрального місця звучать живі спогади рідних, зникає вся ця людська «героїзація». Усвідомлюєш, перед нами - мамина і татова Дитина, онук Ромчик, студент, який зробив щось надможливе.

Маючи статус "родини героя", Гурикам непросто. Люди хочуть бачити в них приклад ідеальної поведінки, а не простих людей, котрі багато пережили й здобули після космічної втрати.

Вони ж просто розуміють: пам’ять і вчинок сина поклали на їхні плечі відповідальність, до якої ніхто не готувався. Ця відповідальність перед загиблим сином щодня спонукає прокидатися зранку і діяти далі, попри нестерпний біль. Крім того, відкрила їхнє серце для українців, які сьогодні відчувають таку ж порожнечу.

«Хлопець завжди керує процесом, - дивлячись на пам’ятник, промовляє мама. - У нас було стільки моментів, навіть дещо містичних, коли відчуваєш, що Рома поряд, він підтримує тебе, завдяки певним подіям підказує наступний крок».

Слухаєш окремі історії й розумієш - у світі нічого випадкового немає. Одна з них про кота Майдана, котрого батьки знайшли на могилі Роми через три тижні після похорону.

«Дощ такий був, вітер, – згадує дідусь Мирослав. – Могила вся вінками завалена, а між ними кіт сидів. Переляканий такий, до нікого не йшов. Іра присіла, щоб поправити квіти. Великим стрибками вилітає Майдан, зупиняється біля неї і в очі дивиться. Іра йому: "Ну, ходи!" Він брик, на руку – і спати».

Сплячого вусаня сімейство забрало додому. Всю дорогу він тулився до Ірини і тільки-но переступив поріг, як знайшов затишне місце у кімнаті Роми, під журнальним столиком, де стояли фотографія загиблого і свічка. Відтоді він сім років був другом родини. Одній із сестер Роми навіть допоміг обрати майбутній фах – ветеринарію.

Інша цікава ситуація трапилась по дорозі з дитячого садка.

«Ішли з донечкою додому і раптом вона сказала: «Знаєш, тату, з Ромою багато хлопців пішло. Це, напевно, добре, що він там не сам. Настане дуже велика війна в Україні і вони дуже допоможуть», - ділиться батько Ігор. – Я тоді цікавився, звідки чотирирічне дівча чуло таке. Думав, якраз розпочалось АТО, мабуть, з новин. Хто міг подумати, що така біда нас чекає».

24 лютого родина Гуриків зустріла вдома, щоправда, зі спакованою тривожною валізою. Батькова кава у термокухлі досі стоїть на столику в гаражі, як тоді… фатального ранку.

Прикарпатець розповідає, що заварив собі ранковий напій, увімкнув телефон і прочитав повідомлення зі школи у вайбері: «Інформуємо батьків, що навчання призупинено через воєнний стан». Згадує також звуки перших вибухів та виїзд з дітьми за місто...

Невдовзі їхній фонд активно допомагатиме тим, хто на війні й хто шукає порятунку. Поки в країні є великі проблеми, волонтерством займатимуться не тільки Ігор та Ірина, й дві сестри Христина та Йордана.

«Благодійністю наша сім’я займається ще з 2007 року, у 2015 році ми заснували благодійний фонд «Майдан гідності», найбільше допомагали сиротинцям, - пригадує сім’я Героя.- З 24 лютого 2022 року, поряд із дітками, ми всіляко допомагаємо військовим та людям, які постраждали від воєнних дій. Стараємось підтримати родини загиблих, підставити плече госпіталям, де рятують наших військових. Пакуємо також подарунки до дня народження для малечі, чиї батьки загинули… Приємно бачити у тих засмучених очах хоч трохи щастя».

Гурики зауважують, що завдяки донатам небайдужих українців фонду вдалося зробити велику роботу щодо забезпечення та підтримки захисників. Але на цьому вони не планують зупинятися, вважають, що надійний тил у захисників має бути постійно. Відповідно кожен свідомий громадянин повинен працювати на перемогу у будь-яких проявах.

Історія третя – «Донатити можна по-різному»

А ця історія, власне про донати. Внесок, який не лише допоміг військовим, але й познайомив дві родини з волонтерського Франківська та героя-Харкова. За випадком долі, (а може й ні!) їхні діти народилися в один день – 2 жовтня, щоправда, у різні роки. Проте одне батьківське наче серце відчуло інше і вирішило зробити по-Божому.

Річ у тім, що у березні в Івано-Франківську з ініціативи голови Івано-Франківської ОДА відбувся другий благодійний аукціон, де виставлявся цікавий лот – значок «Революція Гідності». Він належав 19- річному Роману Гурику з Небесної Сотні. Цей лот батьки Героя поофірували на важливу справу – допомогу захисникам. Під час тривалих торгів його придбав харківський підприємець, власник релокованої на Рогатинщину фірми “Ланс” Юрій Земляний.

«Цей значок між усіх лотів був іншим. Його офірували люди, які, як ніхто інший, розуміють, наскільки важливо допомагати тим, хто бореться. Від початку аукціону активно торгувався за нього, бо хотів викупити, щоб повернути. Для нас, учасників аукціону це, безумовно важлива річ. Але…не настількисакральна, як для батьків. Тому правильно, щоб нагорода сина залишилась у них», - зізнається під час поїздки Юрій.

Тож, попередньо домовившись з родиною, 24 травня ми прямували в Івано-Франківськ, до Меморіального скверу, який часто відвідують Гурики.

Дорогою розмовляли про ситуацію в державі, вадливість допомоги особливо зараз. До слова, родина підприємця вже придбала чотири авто для бійців, щоразу офірує термобілизну, футболки … які шиє їхнє підприємство. Але цього недостатньо, переконаний Юрій Земляний, адже йдуть масштабні бої, техніка нищиться через постійні обстріли, значно більше українців долучилося до лав захисників. Тож підтримувати потрібно у різний спосіб, водночас - допомагати їхнім рідним, підтримуватитих, хто втратив.

… Авто зупиняється перед аркою меморіального скверу. Здається, вона ділить наш сьогоднішній воєнний світ на ще два. Один – буденний і змінюється щохвилини, з кожним спалахом важкої новини. Інший світ - пам’яті, яка жива, яка не перестає боліти після дев’яти років. Дуже важко шукати змісту і сенсів, щось робити далі, щоб не задихатися від думок про відсутність можливості бути поруч. І саме спогади допомагають рухатись у великому відчаї, десь, можливо, попри нерозуміння та критику.

Мов свічку, на могилі сина, батьки щоразу запалюють цю пам’ять, створюючи унікальний постамент, долучаючись до першого в Україні музею Небесної Сотні, започатковуючи фестиваль… Зрештою вона у щоденних волонтерських справах всієї родини. І ця річ на аукціоні теж не спроста. Гурики просто хочуть, щоб про вчинок їх Роми та всіх, хто загинув – не забули.

Чорне авто поверталось у Рогатин. На задньому сидінні продовжувала мандрувати срібна відзнака. І не тому, що зустріч не відбулася.

Батьки та дідусь поспілкувалися з Юрієм Земляним, наче з давнім другом. І коли цінність у білій рамці обійняли мамині руки, Ірина Гурик усміхнулася. З блиском сльози в очах вона простягла значок людині, якій вдалося організувати день пам’яті про її кучерявого хлопця.

«Ми порадились з чоловіком та вирішили, що це має бути у вас, Юрію - додала мама.- Відзнака для нас дуже цінна, бо вона про малого, але найцінніше з нами кожен день. Зі спогадами про сина ми засинаємо і прокидаємось, вчимося жити далі. Хочемо, щоб їхня частинка залишилась також із Вами».

P.S. Коли закінчиться війна (а вона обов’язково закінчиться!), ця історія у фоторамці повернеться у Харків і розповідатиме не одному поколінню Земляних про Рому Гурика з Небесної Сотні.