На фасаді школи — погляд Героя: у Заланові відкрили меморіальну дошку Юрію Підгайному
У вікно Заланівської школи заглядає сонце і знайомий погляд. Він – Юрчиковий... Хлопця з уважними, щирими очима, які ця альма-матер бачила роками, виховуючи не просто учня — Людину.
Та сьогодні той погляд інший. Він дивиться вже не з шкільного подвір’я, не з вікна класу, не з гурту друзів. Він видніється з меморіальної дошки на фасаді школи. Такий самий добрий, світлий. Але — нерухомий, не живий.
І від цього болить серце.
Життєвий шлях Юрія Підгайного почався тут — у Заланові 6 травня 1991 року. Маленьке опільське село подарувало Україні, здавалося б, звичайного хлопця: сина, учня, товариша. Але він ніколи не жив “звичайно”. Він робив це гідно, чесно, відповідально. Так, ніби серце від самого дитинства знало: життя — це Божий дар, вірність, відданість.
Майже двадцять років тому наш земляк уперше переступив поріг Заланівської школи. А сьогодні його ім’я повернулося сюди — навіки. Поруч із меморіальними дошками військовому діячу, генерал-хорунжому Української Галицької армії Осипу Микитці, Героям Назарію Гладкому, Василю Дорошенку, Ігорю Мартиняку — з’явилася ще одна. Така невимовно дорога.
На ній — обличчя випускника. Героя України. Воїна. Людини, яка у свої тридцять чотири вже несла за плечима більше болю, ніж дехто за ціле життя.
Юрій відійшов у вічність у день Артистратига Михаїла, 8 листопада 2025 року. Командир екіпажу безпілотних літальних комплексів, командир відділення, молодший сержант 152 окремої єгерської бригади прийняв свій останній бій на Покровському напрямку.
Ворожий дрон обірвав життя людини, яка двічі була поранена, проходила госпіталі, реабілітацію, війну на важких Покровському і Курському напрямках — і знову поверталася туди, де найважче. Бо були невинні люди, які чекали захисту.
Його рідні згадували: Юрко змалку був іншим. Допитливий, спостережливий, надійний. З тих дітей, у яких уже тоді є внутрішнє світло. Він умів працювати руками — дерево в його долонях оживало і ставало витвором мистецтва. Талановитий столяр (працював у Києві на підприємстві з виготовлення меблів), майстер, про якого казали просто: “золоті руки”. Але, мабуть, найціннішим у ньому були навіть не руки — а серце.
Він любив землю, дерева, сад. Любив молитву, своїх батьків і сестру так сильно, як люблять лише по-справжньому добрі люди.
Практикуючий християнин, який рішення приймав не в поспіху, а в молитві. Його побратими розповідали: “Таких світлих людей на війні майже немає”. І це, мабуть, найстрашніше усвідомлення — війна нещадно забирає Світло і Любов цього світу.
На подвір’ї школи звучить молитва, діти з лампадками в руках, серед них - похресник загиблого воїна.
Говорять священники — настоятель церкви святого Дмитрія отець Володимир та декан Черченського протопресвітеріату отець Василь. Але слова губляться у холодному повітрі, бо поруч плаче мати, яку важке горе змінює щодня, щогодини. І немає у світі болю більшого, ніж той, коли мати цілує стяг, знятий із меморіальної дошки власного сина.
Сюди прийшли десятки людей: учителі, школярі, представники влади, друзі дитинства... У кожного в очах — однакова тиша. Та, що приходить після втрати, яку не хочеться прийняти серцем.
Спадає синьо-жовтий прапор. Мати Героя стоїть із очима, в яких умістився весь світ — любов, біль і безмежна гідність. До неї звертаються зі словами підтримки міський голова Рогатина Сергій Насалик та директорка гімназії Марія Бойко.
Але в такі миті слова — лише тіні. Бо справжній зміст — у мовчанні. У тремтінні рук, у дитячих лампадках, що лягають до місця пам'яті. У поглядах людей, які стоять перед дошкою і до кінця розуміють ціну мирного ранку. Бо хіба існують слова, здатні полегшити тягар такої втрати?
Юрій Підгайний не встиг створити власну сім’ю, дожити своє життя серед саду, який дуже любив. Не встиг постаріти. Але він встиг стати Людиною, за яку не соромно ні перед Богом, ні перед Україною.
Тепер його погляд залишиться тут — на фасаді рідної школи.
Щоб щоранку зустрічати дітей і нагадувати їм: справжня сила — у доброті. Справжня мужність — у жертовності. А любов до Батьківщини —не гасло. Це коли людина йде у темряву, аби інші жили у світлі.
Сонце знову торкається шкільних вікон. І здається, ніби Юрко все ще тут. Тільки тепер — уже назавжди.





