На фасаді Рогатинського ліцею відкрили пам’ятні дошки трьом колишнім випускникам
...
Сьогодні подвір’я Рогатинського ліцею №1 було схоже на місце мовчазного людського болю. Небо «стояло» так низько, ніби хотіло почути імена тих, кого більше не побачать вдома післяпісля війни. На фасаді ліцею відкрили пам’ятні дошки трьом колишнім випускникам — нашим захисникам Володимиру Ільчишину, Володимиру Верб’яному та Степану Малецькому. Трьом чоловікам, які колись бігли цими коридорами, сміялися на перервах, мріяли про майбутнє. А тепер їхні обличчя дивляться зі стін школи — туди, де звучить дитячий сміх.
У дворі зібралися рідні, друзі, побратими, учні, вчителі, представники громади. Люди стояли близько одне до одного, ніби боялися розгубити тепло серед цієї великої втрати. Священник УГКЦ о. Василь Бояновський освятив меморіальні дошки. Відтак відбулося віче-реквієм. Але правда в тому, що реквієм у цій країні триває вже роками — від хати до хати, від цвинтаря до цвинтаря, від матері до матері, які втратили найдорожче.
Міський голова Сергій Насалик зазначив страшну цифру — 114 загиблих синів громади. Понад 80 зниклих безвісти. За кожним числом — чиєсь життя, чийсь голос, чиясь незавершена весна. Він говорив про те, що ці хлопці вже не обіймуть рідних. І в цю мить, здається, кожен у дворі подумав про одну й ту саму річ: війна краде не лише життя. Вона краде майбутнє, буденні радощі, ненароджених дітей, старість, яку мали б зустрічати разом з близькими.
Директорка ліцею Мирослава Генега сказала слова, від яких у багатьох затремтіли руки й сльози в очах:
«Ці дошки встановлено тут, на фасаді рідної школи, щоб ви, рідні і близькі люди, відчували наш освітній заклад з вами, він розділяє ваш біль». І, мабуть, у цьому є вся суть пам’яті. Вона не лікує. Не повертає. Не робить меншим чорний одяг матерів. Але пам’ять не дозволяє людині зникнути остаточно. Бо найбільша смерть приходить не тоді, коли зупиняється серце, а коли більше ніхто не вимовляє твоє ім’я.
Володимир Ільчишин за ці десять років пройшов майже всю лінію фронту. Єдиний син. Артилерист. Оператор роботизованих систем. Командир відділення. Людина, яка бачила війну зблизька так довго, що, мабуть, уже навчилася мовчати про найстрашніше. Його друг згадував: після перемоги Володимир хотів одружитися. Просто жити. Мати сім’ю. Це вражає найбільше — наші загиблі Герої мріяли не про славу. Вони мріяли про звичайне людське щастя, яке ми так часто не помічаємо.
Володимир Верб’яний був людиною світла. Музикант, художник, депутат, волонтер, чоловік із «золотими руками». Він умів співати, працювати з напівкоштовним камінням, створювати красу навіть у буденному. Такі люди особливо боляче йдуть із життя, бо разом із ними світ втрачає щось дуже людяне — здатність творити тепло довкола себе. Але в перший день повномасштабної війни він став до лав ЗСУ. Наче не мав іншого вибору. Бо є люди, які не можуть стояти осторонь, коли від російських ракет горить їхній дім – Україна.
Степан Малецький мав доньку Настю. Для нього вона була «промінчиком світла». На війну пішов добровільно, служив снайпером, пережив поранення й контузії, повернувся додому доглядати хвору матір. А потім його серце зупинилося. Війна іноді вбиває навіть тоді, коли людина вже зняла форму.
Дружина Степана, Зоряна Іванівна, крізь сльози сказала: «Нас підтримує те, що ви пам’ятаєте про наших захисників».
І це — найважливіше речення цього дня. Бо пам’ятні дошки — не про граніт, метал чи церемонії. Вони про нашу відповідальність перед тими, хто загинув. Про те, чи будемо ми гідні їхньої жертви. Чи зможемо жити так, аби їхня смерть не стала лише статистикою і буденністю…
Школа — дивне місце для пам’яті. Тут усе створене для початку життя. Для перших мрій та планів. І тепер поруч із цими початками стоятимуть обличчя тих, чий шлях обірвала війна. Учні проходитимуть повз ці дошки щодня. Хтось поспішатиме на урок, хтось житиме своїм юним життям. Раптом підніме очі й зрозуміє: свобода ніколи не була безкоштовною.
Україна сьогодні - країна пам’ятних дощок. Вони ростуть на фасадах шкіл швидше, ніж дерева встигають скидати листя. Але поки ми пам’ятаємо імена своїх загиблих — нас неможливо перемогти остаточно. Бо народ, який пам’ятає своїх мертвих, ніколи не стане на коліна. А матері все одно любитимуть. Навіть тоді, коли вже відкрито меморіальну дошку, коли над могилою майорить прапор. Бо материнське серце не визнає слова «немає».
І, можливо, саме тому цього дня люди плакали не лише від горя, а й від любові до своїх. Тих, хто пішов у вічність захищаючи. України тримається на таких іменах.
Довідково:
ВОЛОДИМИР ІЛЬЧИШИН
07.02.1986 – 23.11.2025
Захисник України, старший солдат, командир відділення кулеметних безпілотних наземних систем.
Героїчно загинув поблизу села Бересток Донецької області, захищаючи Україну від російської агресії.
ВОЛОДИМИР ВЕРБ’ЯНИЙ
06.10.1974 – 23.11.2025
Захисник України, старший солдат 1-го механізованого батальйону в/ч А4844.
Героїчно загинув у селі Степанівка Донецької області, захищаючи Україну від російської агресії.
СТЕПАН МАЛЕЦЬКИЙ
11.08.1988 – 24.01.2026
Захисник України, солдат, снайпер відділення роти вогневої підтримки 75-го батальйону 102-ї бригади територіальної оборони. Помер, захищаючи Україну від російської агресії.
Фото:
