Квіти, яких сини вже не принесуть: перед стелою «Воїни світла» у Рогатині молилися матері загиблих Героїв
...
Перед стелою "Воїни світла" у Рогатині рясно зацвіли деревоподібні півонії. Важкі від дощу, вони схилили свої голови до землі так, ніби сама весна стала навколішки перед пам’яттю. Краплі на пелюстках тремтіли, мов недоспані материнські сльози — ті, які не висихають роками, навіть коли світ навколо вперто продовжує жити, цвісти, шуміти буденними голосами.
Напередодні Дня матері ця тиша біля стели звучала особливо гірко. Бо у день, коли діти приходитимуть до найрідніших із квітами, обіймами й словами любові, понад сотня матерів Рогатинської громади триматиме своїх синів лише у серці. Їхні хлопці залишилися молодими назавжди — там, де війна забирає не тільки життя, а й майбутнє, нестворені сім'ї, ненароджених дітей, несказані слова...
І ці півонії сьогодні здавалися не просто квітами. Вони були схожі на ті букети, які сини мали б принести своїм матерям. Вкриті росою й дощем, вони стояли мовчазно, як сама пам'ять — красива і нестерпна водночас. Бо у війни є страшна властивість: вона вчить цінувати найпростіше лише тоді, коли це назавжди втрачено. Дотик руки. Голос у слухавці. Коротке: «Мамо, я вдома».
Сьогодні, у День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років, біля стели зібралися найрідніші люди загиблих воїнів. Вони прийшли не лише з квітами й лампадками. Вони прийшли зі своїм болем — тихим, гідним, вистражданим. З молитвами, які знає лише серце матері, коли говорить із небом.
За підтримки Ветеранського простору рідні полеглих долучилися до акції покладання свічок. Від громади квіти до стели поклали секретар міської ради Христина Сорока та заступник міського голови Володимир Штогрин.
Панахиду за душі загиблих відправив декан Рогатинський УГКЦ о. Дмитро Бігун.
І поки молитва пливла над людьми, над мокрими півоніями, над свічками, що тремтіли від вітру, здавалося, ніби Небо слухає ці слова. Можливо, пам'ять і є єдиною перемогою, яку смерть не здатна відібрати. Бо допоки матері чекають. Допоки приходять до стели. Допоки торкаються холодного каменю так, ніби це чоло їхньої дитини — доти живе любов. А любов, навіть розіп’ята війною, сильніша за забуття.
Фото:
