Ім’я, яке залишилося в пам’яті
...
Сьогодні — День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. День, коли слово «пам’ять» особливо болить. Бо пам’ять — це не лише про минуле. Вона завжди про теперішнє. Про тих, кого вже немає поруч, але без кого світ став тихішим і порожнішим. Нині ми згадуємо загиблих у великих війнах минулого. Водночас — рахуємо власні, сучасні втрати. Наші рани, що кровлять щодня, щогодини...
Серед імен, які забрала ця війна, — ще одне. Наш земляк Андрій Євгенович Камінь. Звичайний чоловік, який любив рибалку, хотів жити, працювати, бути поруч із родиною, бути вдома…
Він народився 1 лютого 1979 року у Верхній Липиці. Зростав у багатодітній сім’ї — п’ятеро братів. Такі сім’ї завжди вміють ділити хліб порівну і мовчки витримувати удари долі. Втім, доля не була до них милосердною.У 1988 році трагічно загинув старший брат. Згодом, у
1991-му, помер батько, а в 2017-му — мама.
Стільки втрат для однієї родини. Здається, ніби життя раз по раз випробовувало хлопців на міцність серед руїн і вчило не падати…
Андрій закінчив Верхньолипицьку школу, вступив до Рогатинського СПТУ №35, відслужив строкову службу. Одружився, у нього народилася донька. Працював на Івано-франківському заводі «Позитрон», потім у Лопушнянському кар’єроуправлінні, їздив на заробітки за кордон, працював у будівельних бригадах села. Просте життя звичайної людини — таких в Україні мільйони. Людини, про яку рідко пишуть великі видання, але саме на таких тримається країна.
І, мабуть, найбільшим його бажанням був не подвиг, а спокій. Щоб була робота, а вдома чекали…
Але війна вже давно стояла біля порога цієї родини.
Ще у 2014 році на захист України став брат Іван. Повномасштабне вторгнення покликало також Миколу. Він служив у 110-й окремій механізованій бригаді імені Марка Безручка. Під час боїв за Авдіївку був поранений і потрапив у полон. Лише 3 січня 2024 року повернувся додому в межах обміну військовополоненими. Та війна не насичується людським болем. 23 листопада 2025 року Миколи не стало.
Здавалося б, після всього пережитого родина мала б отримати право на тишу й спокій. На перепочинок від втрат. Але війна не питає, скільки горя людина вже винесла. Навіть після цього не зупинилася…
У січні 2026 року до лав Збройних Cил України став Андрій Камінь. Ніхто не знає, що саме відчуває людина, яка після всіх втрат одягає форму й іде туди, де щодня чатує смерть. Але, мабуть, є речі сильніші за страх — відчуття обов’язку стояти між домом і темрявою.
Воїн пройшов навчання у Німеччині. Служив старшим стрільцем-вогнеметником 1 десантно-штурмового відділення, 2 десантно-штурмового взводу, 9 десантно-штурмової роти 3 десантно-штурмового батальйону.
30 квітня молодший сержант Андрій Камінь загинув у бою поблизу населеного пункту Вишневе на Дніпропетровщині.
Тепер його ім’я — теж у пам’яті. У довгій, страшній пам’яті цієї війни.
Ми часто говоримо про героїв великими словами. Але за кожним із них — насамперед людина. Та, яка любила ранки вдома, втомлювалася після роботи, мовчала про свій біль і хотіла жити.
Війна забирає не лише життя. Вона забирає майбутнє — старість, якої людина так і не дочекається.
І найбільший страх — що світ звикне до цих втрат.
Тому сьогодні так важливо, щоб пам’ять в Україні ніколи не ставала формальністю.
Бо за кожним ім’ям — цілий всесвіт, який хтось утратив назавжди.
Рогатинська міська рада висловлює співчуття родині загиблого Героя. Розділяємо Ваш смуток і горе. Молимося разом з Вами. Нехай Бог полегшить біль утрати.
Про дату та час прощання з нашим Захисником буде повідомлено додатково.
Назавжди в строю!
