Сьогодні Рогатинська громада прощалася з Героєм
...
Він мав полагодити ще не одне авто… А у своєму блокноті записати нові римовані рядки — про побратимів, такий бажаний ковток води на позиції, про страх, який не вимовляють уголос, і про досвід, прожитий під Сватовим.
Він мав ще багато писати про життя — навіть там, де воно вміщується в один подих. І про своє світле майбутнє після війни… Та з 7 жовтня 2024 року серце Тараса Льовкіна перестало римувати назавжди. Того дня поблизу Новоселівського на Луганщині 32-річний солдат прийняв свій останній бій. Стрілець стрілецького відділення стрілецької роти востаннє встиг сказати братові: «Я повернувся з позиції».
Потім настала тиша — довжиною в рік і чотири місяці. Порожнеча, яку родина наповнювала молитвою, телефонними очікуваннями, надією. Висновок ДНК-експертизи поставив крапку там, де вони вперто трималися за невідомість.
Зима 2026 року, на жаль, написала нові, несправедливі й важкі рядки в історії родини Тараса Льовкіна. Після репатріаційних заходів Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими повідомив про повернення тіл загиблих українських військових. Серед них був Тарас.
Сьогодні Рогатинська громада прощалася з Героєм. Площа стала на коліна — рідні, друзі, побратими, військовослужбовці мовчки, зі сльозами, дивилися на домовину під синьо-жовтим стягом. Мати не витримала — припала до неї, обійняла, ніби могла зігріти й повернути. Її плач розрізав тишу гостріше за будь-які слова. Війна забирає не лише життя — вона ламає серця тих, хто залишається.
А далі — дорога додому. У Загір’я — бабусине село, яке він любив і часто відвідував. Там звершиться чин парастасу. Там земля прийме Героя без броні, без болю… на останній спочинок.
Родині, друзям і побратимам — щирі співчуття. Біль не минає з часом. Але пам’ять тримається довше за тишу. Нехай Господь обійме вас у скорботі й дасть сили витримати гірку втрату.
Фото:
