Війна вдарила по ньому з неба — «Градом»
...
Мар’яна мчала у Дніпро. Дорога ковтала кілометри, а серце — страх. У голові роєм кружляли сотні думок, але вона вперто відганяла найгірші, не дозволяла собі думати про кінець. Бо там, між небом і землею, у тиші лікарняної палати, лежав її Петро. І він мав вийти з коми. Вона просила про це Небо так, як просять лише раз у житті — без слів, без умов, навколішки душею.
Вона ще не знала, що Небо почує її молитву. Петро справді повернеться. Відкриє очі. Зробить перші кроки. Встигне обійняти дітей, пригорнути онуків, усміхнутися на весіллі молодшої доньки. Встигне пожити — всупереч смерті.
Та вона ще не знала, що найбільші втрати приходять не одразу. Вони постукають у дім в різдвяні дні, коли світ говорить про диво, а Україна розуміє: справжнє диво – життя рідної людини…
Петро Ковалишин, 46 років. Народився 23 червня 1979 року в селі Руда. Навчався у Підгородській школі, згодом — у Рогатинському державному аграрному коледжі. У 1998 році проходив строкову військову службу у військах МНС. Він не планував війни, але знав, що таке форма і дисципліна.
У 2000 році одружився з Мар’яною. У них народилися дві доньки — Наталія та Христина. З роками сім’я зросла: з’явилися онуки — Анна і Данило. В жовтні 2025 року молодшу доньку Христину віддали заміж. Петро ще встиг побути на її весіллі. Це важливо зафіксувати —встиг. Стояв поруч. Усміхався…
Нашого захисника мобілізували 22 березня 2022 року. Зі слів рідних дізнаємося, що виконував обов’язки монтера колійного відділення колійної роти. Робота, без якої фронт не рухається. Солдат виконував бойові завдання на Куп’янському, Херсонському та Запорізькому напрямках. Це були ділянки, де війна не стихає.
7 червня 2024 року поблизу населеного пункту Гуляйполе Запорізької області підрозділ його військової частини потрапив під обстріл РСЗВ БМ-21 «Град». Війна вдарила по Петру Ковалишину з неба. Воїн отримав важку черепно-мозкову. Після цього — кома. Довгі тижні між «є» і «немає». Лабіринти лікарняних коридорів, апарати … Молитва і любов найближчих.
Далі почалася інша війна. Лікарні Запоріжжя, Дніпра, Київський військовий госпіталь. Дні без руху. Ночі без прогнозів. Лікарі говорили обережно. Родина чекала. Весь цей час Петро був між життям і смертю.
І сталося диво. В Івано-Франківській обласній лікарні він став на ноги. Наче довів усьому світові: воїн — це не лише той, хто стоїть зі зброєю, а й той, хто вміє повертатися з прірви. Знову вчився жити… Та це не означало, що все закінчилося. Далі було постійне лікування у Винниках, у Львівському обласному госпіталі ветеранів війни імені Юрія Липи. Реабілітація у Латвії. Повільні кроки. Втома. Біль, який не завжди мав назву.
У листопаді 2025 року лікарі виявили онкозахворювання. Бо війна рідко залишає «чисті» діагнози. З ним Петро Ковалишин теж боровся, як умів.
31 грудня 2025 року нашого захисника не стало. Не на позиції. Не в лікарняній палаті. Вдома. У колі сім’ї. У різдвяні дні, коли календар говорить про світло, а втрати стають ще відчутнішими.
Без найріднішої людини залишилися батьки, дружина, сестра, дві доньки і двоє онуків. Залишився шлях, який він пройшов: від села Руда до Гуляйполя, від мирного світу до війни, від коми до короткого повернення додому.
Ця історія не про диво. Вона про ціну. Про те, як війна забирає життя не завжди одразу. І про чоловіка, який зробив усе, що міг, — і на фронті, і після нього.
Поховають нашого Героя у рідному селі Руда. Сьогодні о 18:00 год у рідній домівці воїна розпочнеться чин парастасу. Церемонія поховання відбудеться завтра, 1 січня, о 13:00 год.
Рогатинська міська рада висловлює щирі співчуття родині загиблого Захисника. Розділяємо ваш біль і скорботу. Нехай Господь полегшить тягар цієї непоправної втрати.
Назавжди в строю.
