День пам’яті у Бабухові: громада вшанувала шістьох Героїв
...
Холодний грудневий вітер намагався загасити полум’я лампад, що тихо тремтіло на алеї. Але не зміг. Воно стійке, як пам’ять, яка живе в серцях рідних, друзів, побратимів та сусідів загиблих захисників. Її не здолати вітрові часу — надто сильна і ясна.
Війна навчила нас, що вшановувати і згадувати — це давно не ритуал і не формальна традиція, а жива потреба народу, який пройшов крізь біль. Ми говоримо не лише про сльози й втрату, а й про усвідомлення того, якої жертви вимагає від родини рішення найріднішої людини стати на захист держави. Іти туди, де зароджується зло, щоб не допустити його до свого й до чужого дому.
Герої вмирають — і роблять це за нас. Кількість родин, у чиї двері постукала нестерпна чорна звістка зростає щодня. Цей біль неможливо розділити навпіл, але його можна зробити спільним, щоб він не зламав тих, хто залишився з втратою у серці.
Сьогодні у Бабухові — день, який увійшов у душу кожної родини, кожного дорослого й малого жителя. Тут освятили пам’ятні знаки шістьом Героям, які відтепер стануть щоденними свідками скорботи й вдячності громади. Вони нагадуватимуть про війну не сухими датами, а живою правдою: про матерів, які втратили синів; про дружин, що чекають голосу, який більше не пролунає; про дітей, які живуть у тіні пам’яті, а не поруч з найближчими людьми. І про мужніх воїнів — Володимира Бекіша, Юрія Мокрійчука, Ігоря Іваськевича, Петра Саса, Івана Балацького, Василя Передрука, які рятували Україну у дні найстрашнішої бурі.
У центрі села зібралися всі: рідні загиблих, сусіди, побратими, друзі й просто небайдужі земляки. Кожен прийшов сказати добре слово, згадати добро і схилити голову перед іменами - символами незламності.
Трепетною й водночас болісною миттю стало відкриття меморіальних дощок. Почесне право торкнутися символів пам’яті мали найрідніші. Їхні руки — це руки любові, ті самі, що колись тримали воїнів, чиї імена тепер викарбувані на дошці пам’яті.
Чин освячення провели настоятель місцевого храму отець Святослав Жаб’юк та отець Дмитро Шиманський. Їхня молитва надала події особливої ваги: нагадала, що подвиг воїнів не завершується смертю — він триває у нашій вдячності, нашій допомозі фронту та нашому прагненні справедливого миру.
Слова підтримки родинам полеглих висловили секретар міської ради Христина Сорока та староста Лучинецького округу Іван Гунчак. Їхні промови стали не офіційністю, а щирим бажанням розділити непосильний тягар і підтримати тих, кому болить найглибше.
За цими дошками — чорно-білі дати, а за датами — цілі життя.
Володимир Ярославович Бекіш (12.06.1987 – 29.11.2022), солдат мотопіхотного відділення мотопіхотного батальйону, загинув поблизу Яковлівки Донецької області. Посмертний орден «За мужність» — символ того, що його стійкість стала щитом для інших.
Юрій Ананійович Мокрійчук (01.01.1975 – 22.09.2022), головний сержант, стрілець-санітар мотопіхотного батальйону. Загинув біля Берестового Донецької області. Його відзнака «За мужність» — вдячність держави людині, яка рятувала інших ціною власного життя.
Ігор Богданович Іваськевич (18.04.1976 – 21.02.2023), солдат, стрілець 3-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти. Поліг в бою поблизу Павлівки Донецької області. Його шлях — шлях воїнів, які без вагань стояли на найважчих позиціях.
Петро Орестович Сас (22.06.1977 – 25.03.2024), солдат, стрілець 3-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти загинув під Тернами на Донеччині. Нагрудний знак «Золотий хрест» свідчить про відвагу, якій непотрібні гучні слова.
Іван Іванович Балацький (06.07.1991 – 23.01.2025), солдат, стрілець 1-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 1-го стрілецького батальйону. Загинув поблизу Першотравневого на Харківщині. Його орден «За мужність» — пам’ять про молоде життя, що обрало шлях захисника.
Василь Михайлович Передрук (07.08.1982 – 08.04.2025), солдат, стрілець-санітар 2-го стрілецького відділення 1-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти. Помер у лікарні м. Харків. Його ім’я — символ тих, хто боровся до останнього подиху.
Кожна з цих історій — окрема книга. Разом вони складають літопис Бабухова, Рогатинщини, України, написаний кров’ю й любов’ю. Цю правду несуть алеї слави та мовчазні меморіали в містах і селах різних куточків нашої держави. І нагадують: війна торкнулася кожного. Свобода не приходить сама — вона з’являється завдяки тим, хто бореться.
У заходах пошанування загиблого Героя взяли участь військовослужбовці відділення ЦВС 4-го відділу Івано-Франківського РТЦК та СП м. Рогатин
Фото:
