Алея пам’яті в Княгиничах: щоб пам’ять не мала терміну давності
...
Біля храму у селі Княгиничі росте Сад надії. Символ юності, життя, майбутнього. Молоді деревця тягнуться до неба, немов душі тих, хто мав стати корінням, гілками, плодами великого українського дерева. Мав народжувати нові покоління, творити, працювати, жити…Та не всі добрі Божі Паростки витримали люті морози війни. Комусь не судилося навіть зацвісти, пустити свою родову гілку. Їхні імена — вже не в майбутньому, а в нашій пам’яті.
Учора громада зібралася тут, аби вшанувати шістьох Героїв — Ігоря Івасика, Петра Ганусина, Мар’яна Шрамка, Андрія Гарасиміва, Юрія Стомарівського, Володимира Роїка. Їхні імена викарбувані не лише на стелах — вони вписані в історію краю, у щоденні молитви, у кожну краплю дощу, що того дня падала з неба, змішуючись зі сльозами рідних.
Ідея створення Алеї виникла навесні 2025 року. Вона народилася з болю — і з любові. Зі щирої ініціативи отця Павла Кадлуба та Катерини Жовнір, мами загиблого захисника Мар’яна Шрамка. Звернувшись до старости округу Оксани Бабич із проханням увіковічнити пам'ять про полеглих земляків, вони одразу отримали підтримку. Так справа, що народилась зі сльози матері й молитви священника, згуртувала громаду Княгиницького старостинського округу. Долучились місцеві жителі, підприємці, фермери, воїни… Усі, хто відчув: ця алея —не пам’ятник. Це — жива частина нашого народу.
Серед тих, хто зробив Алею пам’яті можливою дуже багато імен — добрі серцем і ділом люди. Зокрема,ТзОВ «Захід-Агро МХП» (Оксана Коваль), фермер Сергій Мокрицький, підприємці Любомир і Михайло Герасимчуки, Олег Гавришко. Вони допомогли з матеріалами, хрестом, бруківкою… День за днем на місці майбутнього меморіалу працювали Михайло Кузик і наш воїн Петро Лесів — вони не лише керували процесом, а вкладали душу в кожен метр цієї святої землі.
Жителі Княгиничів, Загір’я, рідні полеглих, адміністратори, працівники культури, освітяни — кожен зробив свій внесок. Хтось — фізичною працею, хтось — фінансово, хтось — молитвою. Але головне: ніхто не залишився осторонь. І вже за кілька серпневих тижнів у Княгиничах постало місце гідної шани — Алея пам’яті.
Територія для алеї обрана невипадково. Як зазначив під час чину освячення отець Павло Кадлуб, його «вказав сам Дух Святий». «Це місце - обране, - додав священник. - Весною ми освятили тут Сад надії, а тепер — Алею пам’яті. І кожен, хто проходитиме повз неї — хай зробить знак хреста. Бо для цих хлопців це важливо. А ще важливіша — молитва. За тих, хто живе у вічності. І за тих, хто нині на передовій. Перемога — завжди за Правдою. Молімося. Україна - наша земля. Захищати її ми повинні кожен — так, як можемо».
Церемонія відкриття була щемливою, земляки вклали у неї душу.
Процесія з державними стягами рушила від храму. Попереду — священники, рідні, військові... Поруч — вся громада.
У тиші було чутно лише стукіт сердець. З неба лився дощ — як сльози тих, хто втратив. А за мить — з’явилося сонце, як надія. Бо незалежність — вона саме така: із болю, з втрат, і з нашої щоденної праці і віри.
До рідних загиблих звернулися міський голова Сергій Насалик, староста села Оксана Бабич, о. Павло Кадлуб, о. Петро Чупак. Кожен говорив з вдячністю й глибокою повагою до родин Героїв і всіх, хто долучився до створення меморіалу.
Відтак були - молитва, панахида,слова, квіти і мовчання. Бо слова іноді безсилі перед величчю подвигу.
А потім слово взяла Катерина Жовнір, мама Героя Мар’яна Шрамка. Її голос тремтів, але звучав крізь сльози з силою істини:
«Коли йшла сюди, думала: "Боже, тримай мене за руку". Бо ми, мами, дружини загиблих, маємо сильний приклад — Матір Божу, яка з гідністю несла свій хрест втрати. І сьогодні, коли освячуємо цю алею, я хочу сказати: це — не лише місце пам’яті. Це — алея життя вічного. Наші хлопці стали небесним військом. І поки ми пам’ятаємо їх — вони живі».
А ми — пам’ятаємо. Бо стоячи біля стел, де на тлі пшениці й неба — знайомі обличчя, відчуваєш: кожен із них — частинка українського світла. Їхнє життя не обірвалося — воно перейшло у силу нашого народу. Їхній подвиг — наша свобода.
Тут, у Княгиничах, виросло місце, що мовчить голосно. У ньому — серце громади. Камінь. Хрест. Молитва. Калина. І заклик, що звучить без слів: «Будь гідним їхньої жертви».
Герої не вмирають. Вони повертаються — у спогадах, у молитвах, у кожному кроці по вільній українській землі.
Фото:
