Йому було тільки 28: пам’яті Героя — Мар’яна Шрамка
...
Великдень… Свято, коли навіть найсуворіші серця відтають. Коли мати пече паску і вкотре переставляє рушник на столі, вдивляючись у двері. Бо в цей день у кожну батьківську хату повинні повернутися діти. Так чекала й мати свого світлого, доброго, мов з молитви вимоленого, Мар’яна. Вірила, що зупиниться лихо війни, і він також зайде у двері рідного дому. Та замість сина на Великдень до оселі в Загір’ї прийшла тиша... і чорна звістка. Дрібні літери на папері були сильніші за кулі: «Старший стрілець-оператор 1-го механізованого відділення 3-го механізованого взводу 2-ї механізованої роти, вірний своїй присязі, загинув 10 квітня внаслідок вогневого ураження противником поблизу села Діброва, Сіверськодонецького району Луганської області».
Ці слова вбивають мільйони разів, бо як змиритися з тим, що син — не вдома, не в церкві, а став до лав небесного війська?
Війна забрала у мами «надійну, тиху старість». Так завжди називала свого Мар’янка — людяного, поміркованого, світлого, того, хто ніколи не мине роботи вдома. Своїми золотими руками зробить будь-яку справу. У такому молодому віці — усе вмів. Але найголовніше — любити найближчих і свою країну.
Народився Мар’ян Анатолійович Шрамко у другий день Різдвяних свят — 8 січня 1997 року, в багатодітній родині. Третій із чотирьох. Але перший — у всьому: у допомозі, у доброті, у любові. Той, хто завжди був поруч із мамою, її опора й захист. Мати самотужки виховувала дітей і виростила справжніх Людей. Серед них — Мар’ян: лагідний, скромний, стриманий і небайдужий. Його в Загір’ї пам’ятають як хлопця, який ніколи не пройде повз — допоможе, усміхнеться, скаже добре слово.
Він ріс у простоті. Не хизувався, не вивищувався. Усе робив мовчки, з внутрішньою гідністю. Хто знав Мар’яна, той скаже: був такий, що хотілося йому довірити серце. Він міг приготувати вечерю краще за будь-якого кухаря, покласти бруківку так, що ноги самі дякують. Його руки несли тепло, а не зброю. Але довелося взяти її в руки.
Після закінчення Княгиницької школи у 2012 році навчався в Рогатинському аграрному коледжі. Обрав шлях кухаря. Готував так, ніби додавав до кожної страви краплю любові. І, можливо, це найглибше свідчення його душі — годувати, дбати, творити тепло. Його духмяний хліб пам’ятали вдома та на фронті побратими. Він навіть серед окопів, серед металевої люті війни, умів творити прості речі — смаколики, які гріють серце солдата.
До того, як стати воїном, працював у Польщі, Чехії, Естонії. Прагнув кращого життя, але душею був завжди в Україні. Коли війна перекинулась на всю державу, у серпні 2023 року без вагань став до лав ЗСУ. Мав звання старшого солдата. Не гучний, не показний, а вірний і відповідальний. Старший стрілець-оператор. Той, хто не хвалився навіть відзнаками за жертовне служіння. Бо хвалився іншим — рудим котом, що вмостився на грудях. Розповідав у повідомленнях мамі про собаку, який приходив у гості — ніби Хтось із небес послав йому товариша. Серед зими війни він був шматочком весни. Таким і залишиться.
10 квітня світ родини став руїнами горя. Весна тільки почалась, а життя хлопця, який навіть не встиг створити сім’ю, згасло… Хіба могла знати родина, що січнева відпустка буде останньою? Що сина, брата й дядька більше не побачать… Ще були обійми, були короткі фрази: «Бережи себе», «Мамо, все добре», були плани — а стало мовчання. Домовина з прапором. І біль.
Мар’ян не мав дітей, не встиг одружитися. Але залишив по собі найбільше — приклад. Світло. І невимовну любов, яка не гасне навіть за порогом смерті.
Не буде тепер у хаті в селі Загір’я веселих Великоднів. Але стоятиме свічечка. Тиха. Постійна. Як пам’ять. Як біль. Як нескінченна любов матері до сина.
І буде ім’я — Шрамко Мар’ян Анатолійович. Не просто рядок у списку загиблих. А цілий Всесвіт. Людина, яка вміла берегти життя цілої держави більше, ніж боятися загинути.
Навічно в строю. Вічна пам’ять тобі, Український Воїне.
Висловлюємо глибокі співчуття мамі, братам, сестрі, племінникам і бойовим побратимам з приводу втрати дорогої людини. Нехай Бог дасть Вам сили витримати найстрашніше — біль розлуки, що не лікується часом.
Про зустріч Героя наш сайт повідомить додатково.
