АНДРІЙ МАКОГІН: Життя, сповнене світла
Хіба могли знати у ті холодні дні лютого Степан та Галина Макогони, що, очікуючи звістки про зниклого безвісти брата, вони отримають не менш страшну – про свого сина Андрія?
Він не виходив на зв'язок, знову боротьба за життя. За 26-річного воїна «Ареса» боролися у госпіталі лікарі, боролися побратими, боролися молитвами рідні. Адже вдома чекала шестирічна донечка Адріана, яка щовечора притискалася до маминих грудей і шепотіла: «Коли повернеться татко?»
Але не все у цьому світі закінчується добрими звістками. Війна жорстока, вона не питає, кого забрати, кого осиротити, чиї мрії розбити. Андрій Степанович Макогін…Тепер це ім’я викарбуване не лише в пам’яті рідних, а й у серці усієї Рогатинської громади.
Зі слів рідних дізнаємося, що наш захисник народився 10 червня 1998 року в мальовничому селі Верхня Липиця. Тут ріс відповідальним і допитливим хлопчиком, який не просто мріяв — вірив у свої мрії. Він завжди поспішав жити, любити, допомагати. Наче знав, що відміряно Небом небагато.
Андрій Макогін навчався у місцевій школі, а згодом хотів здобути європейську освіту. Тож у старших класах часто їздив до Рогатина, щоб з репетитором вивчити польську. Так доля привела нашого земляка до Польщі, де вступив до Вищої школи управління та адміністрування в місті Ополе. Освоював спеціальність «Управління бізнесом».
Там, серед чужих вулиць він зустрів своє кохання — Аллу. Українська душа серед чужини, яка зігріла його серце. Вони були зовсім молодими, але не боялися творити ЖИТТЯ разом. У 20 років Андрій уже знав, що таке справжня відповідальність, адже створив молоду сім’ю.А 15 липня 2018 року світло їхньої любові засяяло ще яскравіше — народилася маленька Адріана. Татова доця, всесвіт, їхнє майбутнє. Сім’я оселилася в тихому селі Нове Місто на Черкащині, сповнена планів, мрій і віри в щасливе завтра.
Та завтра виявилося інакшим…Війна вийшла за межі східних областей і вдарила в серце країни.
Вибір серця
У дні повномасштабного вторгнення, Андрій був у Польщі. Він не міг залишатися осторонь, не міг сидіти, коли на Батьківщині били ракети, його земляки йшли на фронт, у ТрО. На третій день перетнув кордон і приїхав додому. Рідні згадують, що спершу записався у тероборону, згодом ніс службу у штурмовій бригаді. Пройшов складний бойовий шлях на Покровському та Донецькому напрямках, де вирішувалася доля всієї країни, там, де мужність мала вищу ціну, ніж життя. А в 2023-му підписав контракт і місцем його боротьби став теж один із найгарячіших відрізків фронту - Запорізький.
Головний сержант Андрій Макогін був не лише воїном, він був справжнім братом для своїх побратимів 6-ї механізованої роти 2-го механізовано батальйону 31-ї ОМБр. Завжди підтримував, завжди прикривав. І неодноразово, ризикуючи собою, рятував інших, кілька разів отримував поранення - розповідають бойові побратими.
За відвагу та самовідданість отримав нагороду – грамоту від командування свого батальйону до Дня Збройних сил України. Але найбільшою нагородою, яку він носив у серці, – були гордість рідної донечки, віра його батьків, любов дружини.
Зник доньчин всесвіт
Він мав жити. Обіцяв 12 лютого приїхати додому у відпустку, відвідати Верхню Липицю. Та
Андрій Макогін не зміг повернутися. Поранення.П’ять днів у реанімаційному відділенні під апаратами… Його серце, що билося так сильно, зупинилося.
Плаче мама…Стискає в руках його дитячі фотографії, де постійно усміхнений хлопчик із яскравими очима мріє про велике майбутнє.
«Вмер ти і все навколо мене»,- каже крізь сльози дружина, не випускаючи телефон з рук. Тепер там останні повідомлення, старі фотографії, голосові. І біль, який не стихне.
…«Де мій татко?» — питає маленька Адріана, але ні мама, ні дідусь, ні бабуся не мають відповіді.
На цій землі більше немає сина, батька, чоловіка, брата, побратима.
Він залишився у вранішньому сонячному промені, що ніжно торкається обличчя його донечки, у її сміху, у її очах, які дуже схожі на татові. У серцях тих, хто пам’ятатиме.
Андрій Макогін не зміг повернутися. Поранення.П’ять днів у реанімаційному відділенні під апаратами… Його серце, що билося так сильно, зупинилося.
Плаче мама…Стискає в руках його дитячі фотографії, де постійно усміхнений хлопчик із яскравими очима мріє про велике майбутнє.
«Вмер ти і все навколо мене»,- каже крізь сльози дружина, не випускаючи телефон з рук. Тепер там останні повідомлення, старі фотографії, голосові. І біль, який не стихне.
…«Де мій татко?» — питає маленька Адріана, але ні мама, ні дідусь, ні бабуся не мають відповіді.
На цій землі більше немає сина, батька, чоловіка, брата, побратима.
Він залишився у вранішньому сонячному промені, що ніжно торкається обличчя його донечки, у її сміху, у її очах, які дуже схожі на татові. У серцях тих, хто пам’ятатиме.
Герої не вмирають.
Вони живуть у нашій пам’яті, у наших вчинках, у нашій боротьбі.
Висловлюємо найглибші співчуття родині, близьким і побратимам.
Нехай Бог дасть сили пережити це важке випробування.
Світла пам’ять тобі, Андрію…
Спочивай із миром, Герою.
Про зустріч Героя наш сайт повідомить додатково.
