Громада зустріла воїна Ігоря Хомина
На вулиці — майже літо. Птахи щебечуть голосно, ніби світ цілісний і спокійний. Та крізь цей спів прорізається інший звук — різкий, металевий, невблаганний. Сирени. Вони завжди точніші за будь-які слова...
Селами громади повільно рухається кортеж. Його шлях короткий, але найважчий — додому. Востаннє.
Сьогодні Руда знову оплакує свого захисника — Ігоря Хомина. Після довгих місяців невідомості, за сухим і страшно буденним формулюванням: «зник безвісти під час виконання бойового завдання».
20 січня 2025 року зв’язок із воїном обірвався поблизу Дар’їного на Курщині — там, де земля не встигає зберігати імена й сліди кроків, бо її безперервно розривають снаряди, і вона ніби вчиться мовчати під тягарем втрат.
Ігор Хомин був людиною мирної праці — лагодив, будував, жив просто. А потім став щитом: 4 липня 2024 року його мобілізували. Солдат служив оператором відділення протитанкових ракетних комплексів у складі 2-го механізованого батальйону.
Сьогодні він повертається до Руди у кожному схиленому прапорі, у кожному кроці людей, які мовчки виходять його зустріти, проводжаючи поглядом. У тремтінні лампадок, що світяться навіть удень, — бо темрява тут не залежить від сонця.
І, можливо, світ не зупиняється, птахи не замовкають, літо наближається. Та всередині України, що воює, — тримається зима безмежної втрати. Вона в поглядах людей на площі, яка оплакує, в очах рідних і друзів... Бо кожна така дорога додому — це ще одна рана, що не гоїться, ще одна історія, яку доведеться нести далі — у пам’яті, у серці, в тиші щоденних днів.
Висловлюємо щирі співчуття рідним, друзям і побратимам загиблого захисника. Нехай Бог буде поруч з вами у цій тиші, де біль не має меж.
Назавжди в строю. Назавжди в пам’яті.
Фото:
