Старший сержант Юрій Цуканов отримав відзнаку Міністра оборони України
...
Юрій Цуканов стояв у залі — серед світла, акуратних стін і рівного дихання мирного дня. Стояв так, ніби цей спокій не про нього. Він тут лише на мить — у короткій відпустці між обстрілами. І коли читали його історію, старший сержант Збройних Сил України не підвів очей одразу. Бо в них уже стояли сльози. Не ті, що про слабкість. Ті, що про пам’ять...
Ми часто забуваємо, якою є справжня вага війни. Вона не в новинах і не в цифрах. Вона — в людях і роках, які вони віддали, захищаючи нас. У десятиліттях, прожитих там, де біль не зникає навіть у тиші.
Поки ми п’ємо каву вранці, обираємо шпалери для дитячої, вчимо дітей говорити у містах, що ще дихають прифронтовим миром … Хтось у цей час тримає зброю. І тримає її вже понад десять років. Бачить своїх дітей не щодня, а через екран. Не обіймає — запам’ятовує риси обличчя між перебоями зв’язку. І знову повертається туди, де війна стає важчою.
Історія нашого захисника, Юрія Олександровича Цуканова, — непроста. Це шлях, що почався ще у 2014-му: АТО, перші удари, втрати, перше усвідомлення — це надовго.
Донецький аеропорт. Місце, де бетон став пилом, а люди — символом. Де народилося слово “кіборги”, бо інакше пояснити незламність наших воїнів було неможливо. Він був там. Бачив, як життя тримається на межі, як поруч гинуть побратими, і земля стає важчою від пам’яті.
Потім — роки служби у складі 96-ї зенітно-ракетної бригади без пауз і перепочинку.
Повномасштабне вторгнення. Нові напрямки й бої. Аеропорти, стратегічні об’єкти. Міста, які для нас лише назви, а для нього та побратимів — "гарячі точки", де вирішувалася доля України: Макарів, Харків, Черкаси, Чернігів, Київ, Старокостянтинів… Юрій Цуканов — командир мобільно-вогневої бригади.
Але жодне звання не передає головного. Юрій Цуканов — людина, яка віддала війні понад десятиліття свого життя.
Колись він жив на Сумщині. Тепер його родина — тут, на Рогатинщині. Як і тисячі інших історій, ця сім'я змінила географію, але не змінила суті: дім — те, що ти захищаєш.
Коли міський голова Сергій Насалик під час засідання виконкому вручив воїну нагрудний знак — відзнаку Міністра оборони України «10 років сумлінної служби», зал підвівся.
Це був момент особливої тиші й вдячності людині, яка робить для нас найважливіше - захищає.
Його сльози в залі — не про нагороду. Вони — про тих, хто не дочекався своїх відзнак. Про бойових побратимів, чиї історії живуть у його спогадах. Про тих, хто залишився там — у полях, містах, у серці.
Сьогодні ми бачимо медаль. Український воїн Юрій Цуканов бачить шлях до неї. І цей шлях вимірюється втратами, втомою і вірою.
Ми часто забуваємо, якою є справжня вага війни. Вона не в новинах і не в цифрах. Вона — в людях і роках, які вони віддали, захищаючи нас. У десятиліттях, прожитих там, де біль не зникає навіть у тиші.
Поки ми п’ємо каву вранці, обираємо шпалери для дитячої, вчимо дітей говорити у містах, що ще дихають прифронтовим миром … Хтось у цей час тримає зброю. І тримає її вже понад десять років. Бачить своїх дітей не щодня, а через екран. Не обіймає — запам’ятовує риси обличчя між перебоями зв’язку. І знову повертається туди, де війна стає важчою.
Історія нашого захисника, Юрія Олександровича Цуканова, — непроста. Це шлях, що почався ще у 2014-му: АТО, перші удари, втрати, перше усвідомлення — це надовго.
Донецький аеропорт. Місце, де бетон став пилом, а люди — символом. Де народилося слово “кіборги”, бо інакше пояснити незламність наших воїнів було неможливо. Він був там. Бачив, як життя тримається на межі, як поруч гинуть побратими, і земля стає важчою від пам’яті.
Потім — роки служби у складі 96-ї зенітно-ракетної бригади без пауз і перепочинку.
Повномасштабне вторгнення. Нові напрямки й бої. Аеропорти, стратегічні об’єкти. Міста, які для нас лише назви, а для нього та побратимів — "гарячі точки", де вирішувалася доля України: Макарів, Харків, Черкаси, Чернігів, Київ, Старокостянтинів… Юрій Цуканов — командир мобільно-вогневої бригади.
Але жодне звання не передає головного. Юрій Цуканов — людина, яка віддала війні понад десятиліття свого життя.
Колись він жив на Сумщині. Тепер його родина — тут, на Рогатинщині. Як і тисячі інших історій, ця сім'я змінила географію, але не змінила суті: дім — те, що ти захищаєш.
Коли міський голова Сергій Насалик під час засідання виконкому вручив воїну нагрудний знак — відзнаку Міністра оборони України «10 років сумлінної служби», зал підвівся.
Це був момент особливої тиші й вдячності людині, яка робить для нас найважливіше - захищає.
Його сльози в залі — не про нагороду. Вони — про тих, хто не дочекався своїх відзнак. Про бойових побратимів, чиї історії живуть у його спогадах. Про тих, хто залишився там — у полях, містах, у серці.
Сьогодні ми бачимо медаль. Український воїн Юрій Цуканов бачить шлях до неї. І цей шлях вимірюється втратами, втомою і вірою.
Фото:
