Дорогі краяни, дорогі українці!

У 2004-му та 2013-му українці виходили на Майдан не в пошуках подвигу. Вони виходили заради життя у чесній, відкритій і гідній країні. Мирні акції, голоси студентів під небом Києва — тоді йшлося не про героїзм, а про прагнення бути почутими. Та коли прагнення свободи зіткнулося з насиллям, це стало нашою точкою неповернення. У диму шин та барикадах народилася інша Україна — та, що більше не погоджується мовчати.

Коли дивишся в очі наших полеглих героїв — на світлинах, у спогадах, у розповідях їхніх родин — найгостріше розумієш: вони любили життя, мріяли, працювали, вірили. Саме тому так боляче: ми втратили тих, хто найбільше хотів кращого майбутнього для своєї країни.

Майдан змінив нас назавжди. Він показав, якою дорогою маємо йти, і на що здатні люди, коли в них намагаються відібрати свободу. Ми побачили, що українці готові стояти до кінця — не за політичні гасла, а за власну гідність.

Та Майдан не закінчився 2014 року. Він продовжився у війні — у добровольцях, які одразу стали на захист держави; у тих, хто виносив поранених під кулями, а згодом прикривав побратимів на передовій; у волонтерах, медиках, усіх, хто й досі боронить або підтримує країну, усвідомлюючи кожен ризик і кожну втрату. Це тисячі історій, багато з яких залишилися незавершеними — бо ці люди назавжди стали Героями.

Низький уклін нашим воїнам — тим, хто стояв, стоїть і стоятиме за Україну. Щира вдячність усім, хто працює на перемогу, тримаючи лінію серця так само впевнено, як інші тримають лінію фронту. Кожен ваш крок — це цеглина майбутньої перемоги.

Зі щемом згадуємо всіх, хто віддав життя за найцінніше — за право України бути, за наше спільне майбутнє, за свободу наших дітей.