Мистецтво, що живить націю: відбувся конкурс «Слово вічне – слово невмируще»
Є такі миті, коли здається, що час стискається докупи, тоді минуле, сучасне та майбутнє стають єдиним цілим. Коли слово, написане століття тому, звучить так, ніби його щойно виголосили свідки нашої доби. А дитячий голос на сцені прорікає істину, яка б’ється в кожному українському серці крізь віки. Такі миті прожила Рогатинська громада на щорічному конкурсі читців-декламаторів «Слово вічне – слово невмируще».
Цьогорічний конкурс, який уже дев’ять років організовує Рогатинська міська рада, був особливим. 64 юних учасників вийшли на сцену, щоб дати нове життя поезії Тараса Шевченка, Ліни Костенко, Василя Симоненка – словам, які сьогодні стали дзеркалом нашої реальності. Разом із ними звучала і їхня особиста правда – дитячі голоси, що знали більше, ніж мали б знати у своєму віці.
Адже сучасна війна в Україні – це продовження того болю, який змушував Шевченка виголошувати свої полум’яні рядки. Той ворог, морок, ті ж зруйновані хати і безжальне полум’я, що пожирає людські долі. Хижий апетит імперії не змінився, як і її жорстокість. Але також не змінилася й сила нашого слова. Вона стояла тоді, коли його писав Кобзар, Ліна Костенко, Василь Симоненко. Вона стоїть сьогодні – у голосах тих, хто ще вчора бавився у дворах, а нині читає вірші на честь загиблих героїв.
Коли третьокласниця Анастасія із Запоріжжя виголосила:
«Лилась пожежі вулканічна лава. Горіла хата. Ніч здавалась днем», «а я писала мало не осколком великі букви, щойно з букваря» – у залі запанувала така тиша. Здавалося, завмерло навіть повітря. Маленька дівчинка з розірваним медведиком у руках, яка ще недавно вчила перші літери, тепер промовляла до всіх нас мовою болю і «тих не дитячих вражень». Слухаючи її присвяту однокласникам, яких вона не бачила кілька років, люди відчували, як стискається маленьке серце.
А коли першокласниця Яна прошепотіла: «Тихо плаче Україна сльозами і кров’ю…» – у когось затремтіли руки, у когось покотилася сльоза. Вона підняла вгору бойовий Прапор, на якому залишили свої автографи побратими її татка. Ті, кого вже немає. Юна учасниця промовляла не просто слова – вона несла їхню пам’ять, говорила про те, що не мала б розуміти у свої роки, але що є для неї реальністю.
Сцена конкурсу 2025 року стала більше, ніж мистецькою локацією, де змагалися таланти. Цьогоріч вона нагадує місце очищення. Бо коли слово проходить через серце, коли його вимовляють ті, хто знає його справжню ціну, то перестає бути просто поезією і набуває сили молитви. Якщо на початку заснування конкурсу рядки класиків сприймалися більше як художній образ, тепер вони – клятва, пам'ять, оберіг.
- «Слово вічне – слово невмируще» – не просто назва конкурсу. Це його суть. Його місія. Як зазначила голова журі, секретар міської ради Христина Сорока:
- «Дев’ять років поспіль ми проводимо захід з метою підняття важливості значення слова в житті людини. Ви бачите на сцені портрети трьох великих митців. Вони словом навчили нас розуміти історію народу. Пізнавати себе як людину. Вірити у майбутнє своєї держави».
Кожен учасник заходу отримав не лише подяки та вітальні листівки від міського голови Сергія Насалика, а й збірник творів Василя Симоненка.
Рогатинська міська рада висловлює вдячність кожному учаснику мистецького заходу, кожному батькові й матері, кожному педагогу, хто допомагає цим юним серцям наповнюватися справжнім змістом, формує їхній сильний дух. Адже той, хто сьогодні плекає слово, той завтра зможе захистити і країну, і її культуру, і її пам’ять.
Фото:
