Герой, якого чекали довгі два роки…

Надія помирає останньою. Два роки вона жила в серцях Романа та Галини Возних. Два довгих, болючих роки чекали на звістку, що їхній Ігор повернеться, його голос знову зазвучить у рідному домі, що він ще раз скаже: «Мамо, тату, я вдома…» Але 24 лютого 2025-го ця надія згасла, залишивши лише нестерпний біль і холодну реальність: Ігоря Возного більше немає.

Війна забрала у родини Возних  не просто сина. Вона забрала їхню опору, гордість, їхнє серце. Ігор був для батьків усім – люблячим, турботливим, уважним. Він завжди поспішав додому – допомогти, розділити з батьками роботу, просто посидіти разом, жартуючи й згадуючи дитинство. Для матері син назавжди залишився тим допитливим хлопчиком, який колись бігав стежками рідного Черча, а для батька – мужнім чоловіком, господарем свого слова, на якого можна було покластися у всьому.

 

Народився Ігор Романович Возний 31.12.1981 року в селі Черче. У 1999 році закінчив Черченську загальноосвітню школу і вступив до Рівненського міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка Степана Дем'янчука.

З дитинства був розумним, допитливим, чесним. У школі нашого земляка поважали вчителі та однолітки, а у студентські роки – одногрупники й викладачі. Він не просто навчався – він прагнув знати більше, вміти більше, бути корисним.

Після закінчення університету у 2004 році Ігор Возний вступає на строкову службу у частині А 0284(80 ОДШБр) м.Львова. Невдовзі, у 2005-му, знаходить своє щастя – Олесю.

Життя складалося добре: освіта, служба, кохання, одруження і народження такого бажаного сина. Він був люблячим чоловіком, турботливим батьком, тим, хто завжди ставив сім’ю на перше місце, адже була сенсом його життя.

Та недовго батько тішився успіхами сина - прийшла повномасштабна війна. Влітку 2022 року Ігор  Возний не зміг залишитися осторонь – знову став до лав 80-ї десантно-штурмової бригади. Виконує надскладні бойові завдання на Луганському напрямку.  Там, на фронті, теж залишався тим Ігорем – відповідальним, справедливим, надійним. Побратими знали: якщо поруч Возний, можна бути впевненим – він підтримає, прикриє, не залишить. Але в січні 2023 року додому приходить страшна звістка: Ігор вважається зниклим безвісти під час бойових дій. Почалася найдовша з усіх ночей – ніч очікування.

У повернення рідної людини вірили. Молилися. Надіялися.

Та син, чоловік, батько і брат повернувся не так, як усі сподівалися. Наш земляк приїде у Львів, де мешкав багато років з сім’єю, на щиті – як Герой, Захисник, як світла пам’ять.

Тепер в Україні на одного Героя стало більше. А в родині Возних – на одне любляче серце менше. Ще довго рідні дослухатимуться до телефонного дзвінка, виглядатимуть у вікно, ще довго бачитимуть його живим – у своїх снах, спогадах, кожній дрібниці у хаті, що нагадуватиме про нього.

 

На жаль, ніхто ще не придумав слів, які могли б хоч на хвилинку розрадити вбитих горем батьків, братів, дружину, сина, племінників, усіх близьких й друзів…