На стінах Верхньолипицького ліцею з’явилися ще чотири меморіальні дошки

...

Золоте пшеничне поле під безкраїм блакитним небом – це більше ніж стяг, це Україна. Земля, яка годує хлібом, напуває джерельною водою, дивує своєю красою. Але коли над нею нависає загроза, її можуть захистити лише її діти – відважні, незламні, віддані. І коли в нашу державу вкотре прийшла біда, вони не вагалися.
«Якщо не ти, то хто?» – на це питання випускники Верхньолипицького ліцею Роман Голубець, Михайло Кушнір, Володимир Андрусів та Олег Гороховський відповіли впевнено: «Я!»
Хтось із них був єдиним сином, хтось – чудовим батьком, люблячим чоловіком… Але вони відповіли саме так, бо любили Україну, любили свою сім’ю, тож постали проти найбільшого зла, борючись за життя, яке гідне бути прожитим.

Сержант Володимир Андрусів знав, що якщо не зупинити ворога, він прийде до його дому. Саме тому 2 березня 2022 року він став до лав Сил ТрО, у складі 102-окремої бригади відстоював Україну на Запорізькому напрямку. Його боротьба була не лише за землю, а й за майбутнє тих, кого він любив. Володимир загинув 22 березня 2024 року під мінометним обстрілом біля Гуляйполя, але його подвиг житиме вічно.

Старший сержантМихайло Кушнір, якого побратими називали «Боцман», пішов теж пішов цим шляхом 2 березня 2022 року. Командир 2-го стрілецького відділення 102-окремої бригади ТрО не просто воював – він був опорою для своїх товаришів, прикладом мужності та сили. 1 серпня 2024 року ворожий обстріл обірвав його життя поблизу Гуляйполя. Та він залишив по собі не лише біль утрати, а й велич духу, що житиме у серцях тих, хто його знав.

Старший солдат Олег Гороховський з весни 2023 року боронив Україну у складі евакуаційного відділення ремонтно-відновлювального батальйону. Його хоробрість і відвага були відзначені численними нагородами. Він мріяв ще трохи побути вдома, поряд зі своїми рідними, бути плечем підтримки для тих, кого любив. Але підступна хвороба забрала його життя 27 вересня 2024 року. Він відійшов у вічність у стінах онкодеспансеру, та серце воїна б’ється у тих, хто продовжує боротьбу.

Солдат Роман Голубець мав стати одним із геніїв сучасних технологій, але війна змінила його долю. Відклавши мікросхеми, молодий захисник узяв до рук зброю. Відправився на Донеччину, щоб захищати Україну стрільцем-помічником гранатометника 214-го батальйону OPFOR. Та 24 червня 2024 року ворог забрав його життя поблизу с.Катеринівка Покровського району. Молодий, талановитий, відданий – він поклав своє майбутнє на вівтар свободи своєї країни.

Сьогодні на стінах Верхньолипицького ліцею з’явилися ще чотири меморіальні дошки. З кожної із них на нас споглядають живі, іноді дуже молоді очі...
Вони – більше ніж меморіал. Вони – пам’ять, біль і гордість водночас.
Ті, хто зібралися тут сьогодні – рідні, побратими, учні, педагоги, представники влади – прийшли не лише вшанувати пам’ять. Вони прийшли, щоб нагадати: ці хлопці живі, поки ми пам’ятаємо.
Поволі спадає полотнище.
Право відкрити меморіальні дошки надали найближчим людям воїнів-земляків. Відтак духовні отці провели чин освячення.
До родин загиблих від імені міського голови Сергія Насалика звернулася секретар міської ради Христина Сорока.
До слова також було запрошено рідних загиблих Героїв, які у своїх щемливих рядках запитували спільне питання: «Як змиритися? Як відпустити?..»
Україна сьогодні схожа на меморіал...
З фасадів шкіл, будинків культури на нас дивляться молоді, добрі обличчя...
Ми пам’ятаємо кожного, хто захищав свою землю, і робимо все можливе, щоб їхня жертва не була марною.
Нехай відвага українських захисників згуртує нас, живих, додасть сили та волі, мудрості й наснаги для зміцнення нашої держави.
Бо ми живемо завдяки їм.
А вони житимуть у нашій пам’яті – вічно.
Слава Україні! Героям слава!

Більше фото за посиланням: https://www.facebook.com/rohatyn.adm