Був поруч – у вірі, вогні війни і молитві. Світла пам’ять отцю Дмитру Бігуну
У Храмі Різдва Пресвятої Богородиці – гірка тиша. Не почуємо пронизливого баритону, що впродовж десятиліть сповіщав Добру Новину, підносив серця до Бога, наставляв і втішав. Стихли кроки отця Дмитра Бігуна – душпастиря, який понад три десятиліття був вірним служителем своєї парафії, а ще – капеланом, що не боявся йти в саме пекло війни, коли Україна покликала.
7 лютого 2025 року Бог покликав його до Себе. На 68-му році життя і 45-му році священничого служіння перестало битися серце митрофорного протоієрея Дмитра Бігуна. Серце, яке вміщало стільки болю, стільки людських сповідей, стільки відчайдушних молитов на передовій.
Його дорога до вівтаря
Дмитро Бігун народився 15 жовтня 1957 року у селі Войнилів на Калущині. Дорога до служіння була довгою і тернистою. Він вчився у Калуському училищі, опановував мирські професії – плиточника-мозаїчника, муляра-штукатура. Але серце тягнуло до іншої роботи – духовної, жертовної, тієї, що несе спасіння. «Пресвята Богородиця завжди супроводжувала мене на шляху мого покликання, ведучи до Господа, – ділився спогадами під час Літургії о. Дмитро. – Усі храми, де я служив, були присвячені Їй. Божа Мати допомагала у моїй життєвій місії».
У 1981 році о. Дмитро отримав дияконські й пресвітерські свячення, а через дев’ять років, коли Українська Греко-Католицька Церква виходила з підпілля, підтвердив свою вірність, прийнявши уряд священника від владики Софрона Дмитерка.
Парафії, на яких служив, завжди відчували його присутність не тільки у Літургії, а й у звичайних, буденних справах. Він був поруч у радості та в смутку, благословляв молодят, хрестив немовлят, проводжав в останню путь тих, хто відійшов у вічність, молився за хворих, був поряд з немічними.
Але особливе покликання чекало його там, де межа між життям і смертю тонша за лезо ножа – на війні.
Капелан, який не боявся пекла
Коли в 2014 році росія принесла війну на нашу землю, отець Дмитро не залишився осторонь. Його покликали стати капеланом 51-ої механізованої бригади.
– Чи ви не боїтеся, отче? – спитав його архієрей перед поїздкою на передову.
– Боїться кожен. Але якщо є потреба – я їду, – відповів він.
Його відправили в «саме пекло» – поруч з Іловайськом. Там, серед крові та вогню, він сповідав, причащав, просто слухав воїнів, які не знали, чи доживуть до ранку. Він був поруч, коли наші захисники втрачали друзів, коли питали: «Чому Бог таке допускає?» Капелан не мав легких відповідей, але мав віру. І ділився нею.
З Іловайська він потрапив до Дніпровського шпиталю, де зранені тіла і душі шукали розради. Потім – Дебальцеве, Піски.... Він ніс слово Боже туди, де смерть дивилася людям у вічі.
Його служіння оцінили не тільки побратими, а й держава – отець Дмитро отримав медаль «Захисник Вітчизни».
Остання молитва
Парафіяни ще не вірять… Ще тиждень тому священник проводив молебень біля Матері Божої Зарваницької. Вони ще чують його голос, ще бачать його постать біля престолу.
Тепер цей престол осиротів. Як осиротіли воїни, яким він був другом. Як осиротіла Церква, якій він віддав усе своє життя.
Але його слово, його подвиг, його служіння не кануть у небуття. Він залишив слід – у серці своїх парафіян, воїнів, у молитвах тих, кому допоміг.
Нехай Всемилостивий Господь прийме його в оселі праведників.
Рогатинська міська рада, міський голова Сергій Насалик, депутатський корпус та виконавчий комітет сумує і висловлює щире співчуття рідним й близьким з приводу несподіваної втрати.
Вічна пам’ять і Царство Небесне, отче Дмитре!
Фото:
