Сьогодні у її долонях — цілий всесвіт

Сьогодні у її долонях — цілий всесвіт. Бо тримає не просто орден «За мужність» III ступеня, а біль, пам’ять і любов. У її руках — усе, що залишилось після нього. Її Сергія. Чоловіка, з яким ділила серце й життя. З яким виростили доньок, дочекалися онуків… мріяли про сиву старість. Але не судилось. Війна забрала його — підло, раптово, безповоротно.

Дзвін пам’яті знову озивається на Прикарпатті. Його глухий удар — пробирає серця. І сьогодні він звучить для Марії Запорожець. Так, ніби сам Сергій шепоче : "Я був. Я є. Я завжди з вами."

Стрілець ІІІ стрілецького відділення стрілецького батальйону Сергій Запорожець став до лав Збройних cил України у червні 2024 року . Пройшов навчання у «Десні», підготовку в Іспанії — і повернувся, щоб захищати дім. Йшов не за наказом — за покликом серця. І це серце зупинилось у бою 4 жовтня 2024 року під Торським Краматорського району на Донеччині.

Орден «За мужність»… Відзнака, що мала бути в його руках. Але захисника не стало під час бойового завдання. І тепер цей холодний метал — у долонях дружини. Як слід гарячого серця, що перестало битися заради нас.

Сергій Запорожець — не просто ім’я. Цілий світ, який більше не сяде за родинний стіл, не обійме близьких, не усміхнеться на фото. Але його душа — поруч. У кожному вдячному "пам'ятаю". У погляді дружини, де досі живе кохання. У руках доньок, яким передав силу й мудрість. У сміху онука, який ще не до кінця розуміє, чому дідусь — Герой.

Ми не маємо права звикати до втрат. Не маємо права мовчати, коли йдеться про життя, віддане за наше. Наш обов’язок — жити. Гідно, чесно, з любов’ю до рідної землі.

Бо Сергій був не просто солдатом. Він був чоловіком, який кохав. Батьком, який виховував. Другом, який не зрадив. Людиною, яка не скорилася темряві. І тепер його серце б’ється в кожному з нас.