Назавжди 36… Пам’яті Василя Мартиняка
36… У родині з села Руда це число — не просто вік. Це - рубець на пам’яті, який не загоїться ніколи. Саме у 36 блискавка забрала матір, яка побігла рятувати дітей, і не повернулася. Стільки ж років виповнилося її синові Василеві, коли небо обірвало його життя — та цього разу через металевого вбивцю, ворожий дрон. Смерть постукала в двері родини під тією ж цифрою, ніби доля вирішила замкнути страшне коло.
Але це не коло. Це — спіраль, що веде вгору, туди, де живуть душі людей, які помирають, щоб інші були у безпеці.
Василь Мартиняк — світло, яке погасила війна. Раптово. Трагічно. Безповоротно.
Народився наш земляк 31 травня 1988 року у мальовничому селі Руда. У місці, де тиша лісів колись ховала кроки повстанського руху, а тепер — біль сучасної війни.
Життя нашого захисника нагадує випалену ікону: просте, чесне, правдиве. Усе в ньому підказувало Василеві бути сильним — бо доля не жаліла його з дитинства. Ще до того, як навчився розрізняти людський біль, маленький Василько втратив батька — у 1990-му той загинув під колесами трактора. А вже через кілька років крихітне серце шестирічного хлопчика оплакувало маму. Жінка бігла через поле, рятуючи дітей від грози…
Але у темряві втрати було й світло. Дідусь, якого хлопча з неабиякою щирістю кликало: «Діду — ти мені тато». І ці слова були для старенького наче обійми на все життя. Був оберіг у вигляді бабусі. Старша сестра й рідна тітка. Їхнє тепло і мовчазна відданість стали для Василя родинним щитом.
Наш захисник не мав захмарних мрій, не чекав на дива. Казав просто: «Хочу мати свою копійку». Тож після закінчення Підгородської школи з юних років працював на підприємствах громади. Потім — подався на заробітки в Польщу. Але серце завжди було вдома. В Україні. У Руді. У Коростишеві на Житомирщині, де став батьком для двох хлопчиків — Іванка та Микити.
Цинізм війни в тому, що вона не дає людині вільно обирати свою долю. Часто вирішує сама: чию обірвати, чию зробити сталевою…
Наприкінці серпня 2024 року Василь Мартиняк вступив до лав Збройних Сил України. Був сапером у складі військової частини А7153. Це — одна з найтонших, найризикованіших професій війни, що заставляє жити між двома секундами: до вибуху — і після. Де будь-які помилки фатальні. І Василь добре розумів це. Двічі поранений, двічі контужений — та солдат повертався у стрій.
Його останній дзвінок до тітки — щемливий, мов передчуття. Розповідав про попереднє важке завдання, про ворожі дрони, що кружляли в небі, про побратимів, які ніколи не повернуться. Тітка просила читати 90-й псалом. А він показував вервицю, молитву солдата і свої обереги — мовляв, без віри та внутрішнього світла тут не вижити.
«То війна, тітко. Тут ніхто не може бути впевненим, що завтра настане», — казав у розмові.
Наш земляк усвідомлював: темрява поруч, але … дивився їй у вічі.
Після дзвінка додому Василь Мартиняк вкотре заступить на важке завдання.
11 травня 2025 року… Ворожий дрон. Пологівський район. Околиці населеного пункту з іронічною назвою Високе (Червоне)… бо саме там душа захисника злетіла до Неба. Телефон замовк. Та, серце сестри — закричало. Щось обірвалося не тільки у зв’язку, а в усій «тканині світу».
Оксана розповідає про єдину рідну душу, з якою ділили не лише дитинство, а й горе. На щоці — застигла сльоза. Вона знову в жалобі. Як колись, після смерті матері. Як тоді, коли не стало батька. Тільки тепер — біль дорослий, невимовний, глибокий, як ніч без зірок.
У її спогадах — живий Василь. Його серце, яке не зламала ні сирітська доля, ні важка праця, ні війна. Щирий, веселий, рідний, як стежка додому.
Йому назавжди 36. Травень не встиг додати захиснику ще одного року. Квітучий і холодний травень —став місяцем, коли природа прокидається, а син села Руда у розквіті життя заснув навіки.
◾️ Траурний кортеж із тілом Воїна прибуде до Рогатина завтра, 15 травня, орієнтовно об 11:00 год.
На центральній площі відбудеться панахида і загальне прощання з Героєм. А далі — дорога додому. У село РУДА, де все почалося, де жив і мріяв наш захисник. Там, на землі, яка пам’ятає його перші кроки, буде звершено чин парастасу й віддано останні земні почесті.
Ми не здатні зняти біль, що охопив його близьких … Але ми можемо бути поруч у найтяжчий час.
Висловлюємо глибокі співчуття родині і бойовим побратимам з приводу втрати дорогої людини. Нехай Бог дасть Вам сили пережити це горе.
Вічна пам'ять воїну Василю Мартиняку!
