«Лиш пам’ять усе пам’ятає…»
Лив дощ. Із неба — й з очей матері, в серці якої живе тиха, але глибока рана. А потім — виглянуло лагідне сонце. У Заланові відкривають меморіальну дошку сину-Герою Василю Дорошенку. Навіть погода в цю мить говорить мовою символів.
28 червня Україна відзначає День Конституції — день, коли ми згадуємо, за що варто боротися: за свободу, гідність, за право жити на своїй землі. А кілька годин тому у Заланові ми вшановували того, хто за ці цінності віддав найдорожче — власне життя. Людину, для якої Україна була не лише в серці, вона була його сутністю. Ми вшановуємо Воїна. Захисника. Нашого Героя — Василя Дорошенка.
Василь був механіком за освітою. Але все свідоме життя - воїном. Його шлях почався тут, у Заланові, на Івано-Франківщині. Маленьке село подарувало Україні великого Чоловіка. Здавалося, звичайного хлопця — сина, учня, друга. Але він ніколи не жив "звичайно". Він жив гідно. Чесно. Свідомо. Відповідально. Вчився, служив, пішов на війну не за наказом, а за внутрішнім переконанням.
У 2008 році вперше присягнув на вірність Україні під час строкової служби. А вже в 2014-му, у 23 роки, добровільно вступив до Першого добровольчого батальйону імені Кульчицького. Це був вибір серця. Вибір сильного. Він ішов туди, де найважче. Бо знав — хтось має. І тим "кимось" він ставав знову і знову. Після початку повномасштабної війни Василь знову взяв до рук зброю. Служив у легендарній 10-й гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». Був начальником взводу матеріально-технічного забезпечення, виконував бойові завдання на Донеччині.
За службу отримав не лише військові відзнаки — а й найвище визнання: повагу побратимів, любов рідних, вдячність тих, кого захищав. Але війна не щадить. 22 грудня 2024 року, на Донеччині, неподалік Слов’янська, його серце — втомлене війною, болем втрат і виснаженням — зупинилося. Тихо. Болісно. Назавжди. Як грім. Як вирвана сторінка з книги життя.
Майже двадцять років тому він уперше переступив поріг Заланівської школи. Сьогодні його ім’я повертається сюди — навіки. Біля меморіальних дошок військовому
діячеві, генерал-хорунжому Української Галицької армії, коменданту легіону
Українських Січових Стрільців Осипу Микитці, Героям Назарію Гладкому та Ігорю Мартиняку з’явилася нова. І така невимовно дорога. На ній — обличчя випускника, Героя України Василя Дорошенка. Воїна, який у 34 роки за плечима мав не лише роки служби, а й роки втрат, боротьби, обов’язку.
Хлопець, як мур — так про нього казали. Але за мужнім, відважним обличчям було стільки доброти, людяності. Василь рідко говорив про себе, але завжди діяв для інших.
Тепер стіни гімназії — як стіни храму, де кожен камінь мовчки свідчить:
"Ми мали Героїв. Ми маємо Героїв. Ми їх пам’ятаємо."
…І сьогодні, біля Заланівської гімназії імені Осипа Микитки, де починався його шлях, звучить молитва. Мовчать діти з лампадками в руках. Говорять священники - настоятель церкви святого Дмитрія о.Володимир та декан Черченського протопресвітеріату о.Василь. Плаче мати та рідні.
Сюди прийшли десятки людей — ті, хто знав його, хто пам’ятає. Побратими. Учителі. Школярі. Представники влади. Кожен із них несе у погляді — скорботу.
Спадає синьо-жовтий стяг. Мати Героя — з очима, в яких умістився весь світ: і любов, і біль, і безмірна гідність — цілує прапор. До неї звертаються з підтримкою: міський голова Рогатина Сергій Насалик, директорка гімназії Марія Бойко.
Але в такі миті слова — мов тінь на обрії. Бо справжній зміст — у мовчанні. У тремтінні рук. У лампадках, які тримають племінники Василя. У кожному погляді — незгасна пам’ять.
Бо хіба знайдуться слова, здатні зняти тягар втрати? ..
Пам’ять — усюди. У погляді з меморіальної дошки. У тиші хвилини мовчання. У кожному серці учнів, які дивляться на фото Василя й бачать більше, ніж портрет. Бачать приклад.
Василь Дорошенко залишив по собі не просто ім’я. Він залишив слід. У часі. У душах . У нашій історії.
Він — частина українського серця.
Фото:
