«Тихий» повертається додому…
Його звали Степан Кузик. Але на війні ім’я відійшло на другий план. Побратими зверталися — Тихий. І це - не про голос, а про душу. Душу воїна, який без вагань ішов туди, де, здавалося, була лише смерть. У ті миті говорив його вчинок. Степан витягував із пекла боїв тих, хто не вірив у порятунок, хто вже відпускав життя. Бо «своїх не залишають».
Себе ж… не зберіг. Хвороба, стреси, зруйноване здоров’я — усе мовчки воїн носив всередині. Із кожним днем війна забирала у нашого земляка сили, а згодом — і життя. Серце, яке не здалося на фронті, не витримало в мирній лікарняній палаті м. Івано-Франківська … 23 травня 2025 року Степана Кузика не стало. І в ту мить здригнулася тиша. Побратими не могли повірити: «Як? Він же не здавався там… Чому ж тут?..» Але навіть найміцніші ламаються — від холодних окопів, від фосфору в повітрі… під вагою війни, яку носять у собі.
Зі слів дружини дізнаємося, що Степан Кузик народився 17 вересня 1987 року в селі Загір’я.
Здавалося, все у нього йшло звичним, мирним шляхом: школа в Ходорові, згодом — у Приозерному, здобутий фах кухаря в Рогатинському державному аграрному коледжі. Робота на підприємствах, серед яких — ФГ «Агростандарт», трохи заробітків за кордоном… Але найбільше багатство — не статки, а його рідні, які залишалися поряд у найтяжчі дні і до останньої хвилини.
У 2010-му Степан разом із коханою Мар’яною створили сім’ю, ростили свою гордість і натхнення — сина Олександра та донечку Вікторію. Наш земляк жив просто, але глибоко. Його життя — про любов, про працю…
Але у 2022-му все змінилося. Степан не міг стояти осторонь, коли ворог приніс повномасштабну війну. У березні, не вагаючись, взяв повістку і пішов боронити Україну. Бо наш земляк був людиною дії. Служив старшим стрільцем-оператором 1 стрілецького відділення, 3 стрілецького взводу, 2 стрілецької роти військової частини.
Донеччина. Харківщина. Найгарячіші "точки". На «нулях», під свистом мін, у багнюці окопів, де кожен день — як останній. І там була рука молодшого сержанта Степана Кузика, яка рятувала побратимів. Він став опорою, надійним другом, запам'ятався життєлюбною та гідною людиною, яка завжди знала, що сказати, і коли просто мовчати поруч.
Він не скаржився. Ніколи. Хоч тіло вже не витримувало — підірване здоров’я, стрес, біль у грудях… Усе носив у собі. Та 23 травня серце Тихого замовкло. І наче спинилося все…
Сьогодні, 26 травня, орієнтовно о 16:00, місто Рогатин зустріне Степана Кузика востаннє. Із вдячністю, яку важко вмістити в слова. Не як просто сина, чоловіка чи батька. А як Воїна. Людину, яка поклала здоров’я і життя заради нас. Згодом кортеж з тілом захисника попрямує додому, у Приозерне.
Просимо громаду просто бути — поруч із родиною, яка втратила найдорожче. Вийти на вулиці міста і сіл і гідно зустріти нашого Захисника. Зі сльозою. З молитвою. З тишею, глибшою за будь-які слова.
Бо Тихий повертається додому.
Вічна пам’ять Тобі, Воїне!
