Вони тримають небо своїми молитвами, бо їхні Сини вже тримають його своїми крилами
Травнева тиша на площі… Вона приходить сюди не вперше.
Біля стели «Воїни світла» все давно знайоме. Хіба що… нові — імена та обличчя.
Промінь сонця крадькома пробивається крізь гілки, щоб втішити, але жінка не бачить його — її погляд зосереджений на полотнищі. На строгі, але дуже світлі й добрі обличчя. Вона уважно вдивляється, шукає рідні очі свого сина.
Вже не питає: «За що?», бо знає: війна не має логіки.
Мати не плаче — лише сльоза. У ній — сіль і біль усієї землі.
Вона падає повільно, йде зі зламаного серця, сповненого любові —любові, що не зникає навіть тоді, коли зникає голос, дотик, тепло…життя.
У ці травневі дні, коли син мав би прийти з квітами, обійняти, посміхнутись — мама приходить до нього. Стоїть мовчки — і молиться. Не просить, не благає. Лише говорить із ним подумки. Вітер несе цю молитву, загортає її в пахощі весни, у шепіт трав, у трепетне гілля каштанів.
Біля стели — матері.
Біля стели — жінки, що втратили всесвіт.
Їхня молитва — не гнів, не докір. Це — світло. Таке ж, як і наші земляки, яких громада згадує під час панахиди сьогодні.
На фото: Жінки, які ніколи не забудуть. Вони тримають небо своїми молитвами, бо їхні Сини вже тримають його своїми крилами.
Фото:
