Василь Гавор «Бакс». Життя, яке не повернути

Лютий… На календарі – 2025-й. Василь Гавор удома. Коротка відпустка, ще одна ротація. Він просить батька відвезти його на потяг до Львова – вперше за роки повномасштабної війни.

Того дня все було інакше. Василь міцно обійняв батьків, і сльози, які так довго стримував, зрадницьки виступили на його очах. Намагався провести з рідними якнайбільше часу, ніби хотів запам’ятати тепло їхніх обіймів назавжди.

Потім – крок назад. Швидка хода. Воїн пішов, не озираючись. Сів у потяг і залізничні рейки понесли його туди, де небо розривали вибухи, здригалася від снарядів земля, а війна не питала, хто ти і скільки тобі років.

Туди, звідки наш земляк вже не повернеться ніколи …

30 березня 2025 року поблизу Торського Краматорського району Донецької області солдат Василь Гавор загине в бою. У рідних Воскресинцях залишиться порожній дім, що запам’ятав його сміливі кроки, і розбиті серця найдорожчих людей.

Яким був наш герой, про що мріяв після перемоги і хто був його фортецею підтримки й сили у найважчі дні – дізнаємося зі слів рідних.

Василь Гавор народився 26 липня 1985 року в мальовничому селі Воскресинці. Разом із сестрою зростав у люблячій християнській сім’ї. Дитинство навчило майбутнього захисника істинної любові до цього непростого світу. Він змалку розумів: Бог, рідна земля і праця – три святині, які треба берегти. І не просто чув ці слова від батьків, а намагався жити за ними.

Зростав звичайним хлопчиком – допитливим, щирим, завжди усміхненим. Друзям запам’ятався як людина, яка завжди допомагала і якій довіряли. Обожнював футбол. У місцевій команді його вважали «воскресинцівським Буффоном» – жоден м’яч не проходив повз ворота. Стояв на них, як справжній страж, навіть не підозрюючи, що одного дня йому доведеться захищати не футбольні, а життєво важливі рубежі.

У 1992 році Василь пішов до першого класу Воскресинцівської школи-садка І-ІІ ступенів, а згодом продовжив навчання у Васючинській ЗОШ І-ІІІ ст. Там ще більше розкрились його товариськість, доброта і відповідальність.

Після школи, у 2003-му, вступив до Івано-Франківського професійного училища, де здобув фах столяра. Працював у Бурштині, Сваляві, деякий час – за кордоном. Бачив багато міст Європи, які вабили новими можливостями, та земляк знав: його місце – вдома. Якими б прекрасними і зручними не здавалися інші країни, жодна з них не стала рідною.

Одного дня світ змінився: Василь Гавор зустрів свою долю – Оксану. Його серце, завжди наповнене любов’ю до рідних, тепер належало їй. Закохані створили сім’ю у 2011 році. А через три роки вперше стали батьками: спочатку раділи первістку Андрійкові, а у 2016-му народилася маленька Юлечка.

Василь Гавор обожнював своїх дітей. Мріяв дати їм найкраще, щоб росли гідними людьми. Він був добрим сином не лише для своїх мами і тата, а й для батьків дружини. Жив з ними в злагоді, вони ж - цінували й любили зятя, як рідну дитину.

Життя нашого земляка могло бути тихим, мирним, якби не ця війна… Вона забрала з дому в окопи одразу двох людей – татка й дідуся. Василь Гавор і батько дружини пліч-о-пліч стали до лав Збройних Сил України заради майбутнього сім’ї і родини.

Бойовий шлях нашого захисника Василя почався у червні 2022-го в 52-му стрілецькому батальйоні 63-ї бригади, де виконував обов’язки пілота (оператора) безпілотних літальних апаратів. Навчання було виснажливим, але чоловік ніколи не нарікав. Його сильні руки, що колись майстрували з дерева, тепер тримали зброю. Його гострий погляд, що раніше ловив кожен рух м'яча на футбольному полі, тепер уважно вираховував небезпеку.

З того часу земляк пройшов крізь пекло. Стояв на захисті Чорнобиля, де ворог намагався повернути смерть. Потім міст-примар — Вугледар і Бахмут (2023 рік), що стали синонімами стійкості й болю. Василь був серед тих, хто тримав їх до останнього. Коли Бахмут залишився за спиною, під кінець 2023-го почалася нова битва — Авдіївка. А 2024-му підрозділ захисника перекидають до Лиману, поблизу Торського. Там військовий отримує першу контузію. Пройшов реабілітацію, та не залишив своїх, знову повернувся у стрій. За зразкове виконання своїх обов’язків отримав грамоту від командування свого батальйону до Дня Збройних сил України. Але найбільшу нагороду носив у середині, – любов до тих, кого захищав.

30 березня 2025 року до Воскресинців принесли страшну звістку: «Василь Гавор – загинув…».

Юля й Андрійко більше не зможуть радісно вигукнути у школі: «Мій тато вчора приїхав!»

Оченята, такі схожі на татусеві, вже не засвітяться радістю зустрічі. Тепер вони повні смутку. Тато – у їхніх серцях і спогадах, у кожній сльозі мами, дідуся, бабусі й тітки.

Для дружини наш захисник назавжди залишиться сильним, коханим плечем. Для дітей – цілим світом, для батьків – гордістю, для побратимів – справжнім другом «Баксом», братом по зброї, а для своєї громади - символом стійкості.